За вчинення правопорушення у вигляді фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору фізичні особи – підприємці, які є платниками єдиного податку першої – третьої груп, несуть відповідальність у вигляді попередження (абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України). Водночас для фізичних осіб – підприємців, які перебувають на загальній системі оподаткування, за вчинення такого правопорушення законом передбачена санкція у вигляді штрафу.
На це вказав Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2024 року у справі № 240/7766/23.
ФОП звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправною та скасувати постанову управління Держпраці про накладення штрафу за порушення нею вимог законодавства про працю (фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).
Вказаний факт був установлений ДПС під час проведення фактичної перевірки господарської діяльності позивачки, про що був складений акт та надісланий управлінню Держпраці.
Суди попередніх інстанцій визнали оскаржений адміністративний акт протиправним, посилаючись на абзац 2 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України, який передбачає, що за вчинення такого правопорушення ФОП, які є платниками єдиного податку першої – третьої груп, несуть відповідальність у вигляді попередження, а не штрафу.
Касаційний адміністративний суд у складі ВС скасував рішення судів та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.
КАС ВС визнав висновки судів попередніх інстанцій такими, що не відповідають фактичним обставинам справи та ґрунтуються на помилковому застосуванні норм абз. 2 ч. 2 ст. 265 КЗпП України, які передбачають санкцію у вигляді попередження за вчинені у спірних відносинах порушення законодавства про працю лише для фізичних осіб – підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої – третьої груп, тоді як за змістом наявних у справі матеріалів позивачка до таких суб’єктів не належить, вона перебуває на загальній системі оподаткування і не є платником єдиного податку будь-якої з його груп.
Джерело: https://pravo.ua
Далее
Якщо недієздатна особа не здатна за станом психічного здоров’я надати усвідомлену письмову згоду на поміщення її до психіатричного закладу, таке поміщення є примусовим і, відповідно, потребує рішення суду.
В іншому разі її примусова госпіталізація до психіатричного закладу, яка не є добровільною, є обмеженням права такої особи на свободу та особисту недоторканність, закріпленого у ст. 29 Конституції України.
Такий висновок зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 липня 2024 року у справі № 758/4817/23 про визнання примусової госпіталізації незаконною, повідомила пресслужба ВС.
Особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною, госпіталізується до закладу з надання психіатричної допомоги добровільно — на її прохання або за її усвідомленою письмовою згодою (ч. 1 ст. 13 Закону України «Про психіатричну допомогу»).
У судовому рішенні про визнання сина позивача недієздатним установлено в нього одночасну наявність двох критеріїв для визнання його недієздатним: не усвідомлює значення своїх дій та не керує своїми діями.
Будь-яких медичних даних про те, що на день госпіталізації до психіатричного закладу стан психічного здоров’я пацієнта покращився до такого ступеня, що він міг надати усвідомлену згоду на добровільну госпіталізацію до психіатричного закладу, матеріали справи не містять. Зазначене виключає добровільність процедури поміщення сина позивача до закладу з надання психіатричної допомоги.
Системний аналіз відповідного законодавства, рішень Конституційного Суду України від 2 червня 2016 року у справі № 1-1/2016, від 20 грудня 2018 року у справі № 1-170/2018, а також релевантної практики Європейського суду з прав людини дає підстави вважати, що в разі, якщо недієздатна особа не здатна за станом психічного здоров’я надати усвідомлену письмову згоду на поміщення її до психіатричного закладу, таке поміщення є примусовим і потребує відповідного рішення суду.
За результатами розгляду справи колегія суддів КЦС ВС дійшла висновку, що в цьому випадку мало місце порушення ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (позбавлення свободи).
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
Досягнення дитиною повноліття під час розгляду судом справи про позбавлення батьківських прав не може бути самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Незважаючи на досягнення дитиною повноліття, суд має встановити обґрунтованість чи необґрунтованість передбачених ст. 164 СК України підстав позову про позбавлення відповідача батьківських прав та ухвалити відповідне судове рішення.
Такого висновку, забезпечуючи єдність судової практики, дійшла Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, повідомляє пресслужба ВС.
За обставинами справи, мати звернулася до суду з позовом про позбавлення батьківських прав колишнього чоловіка. Позов обґрунтований тим, що батько від виховання неповнолітнього сина самоусунувся, станом його здоров’я не цікавиться, з дитиною не спілкується, аліменти з часу їх стягнення не сплачує. Служба у справах дітей та сім’ї надала до суду висновок про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача стосовно дитини.
На час ухвалення судового рішення дитина досягла повноліття.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав батька, оскільки таке можливе лише щодо дитини, яка не досягла 18 років, а на момент завершення розгляду справи син позивачки та відповідача вже був повнолітнім. Водночас місцевий суд зазначив, що якби рішення ухвалювалося до повноліття дитини, то були б усі передбачені законом підстави для позбавлення відповідача батьківських прав.
ОП КЦС ВС скасувала ухвалені судові рішення, передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.
Верховний Суд зауважив, що факт досягнення дитиною повноліття під час розгляду спору та ухвалення відповідного судового рішення не може впливати на правовий результат вирішення справи судом, оскільки суд має оцінювати в сукупності факти виконання / невиконання батьками своїх обов’язків щодо дитини за період до її повноліття, які й стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
Положення СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина / дочки після досягнення ними повноліття.
При досягненні повноліття особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком / матір’ю та сином / дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв’язок як батьків і дитини. Це, відповідно, означає й існування між ними взаємних особистих немайнових та майнових прав і обов’язків, які є чинними впродовж усього життя, а окремі з них – навіть після смерті одного з них.
Тож навіть після досягнення дитиною повноліття батьки, які не позбавлені батьківських прав стосовно такої дитини, зберігають певні права та обов’язки стосовно неї, які ґрунтуються на факті їх кровного споріднення. Із повноліттям дитини виникають права батьків на утримання і піклування з боку повнолітніх сина / дочки та відповідні кореспондуючі їм обов’язки. Батьки, не позбавлені батьківських прав, є спадкоємцями своєї дитини за законом.
Таке нормативне регулювання сімейних відносин між батьками та повнолітніми сином / дочкою є втіленням моральних засад суспільства, за яких батько та мати, які належно виконували свої обов’язки щодо власної дитини протягом тривалого часу (від народження і до досягнення дитиною повноліття, а в певних випадках –навіть після досягнення повноліття), мають право на утримання від повнолітніх сина / дочки, а також на спадкування за законом. Відповідно, позбавлення матері чи батька батьківських прав стосовно їхньої дитини, за умови доведеності факту невиконання ними своїх батьківських обов’язків, унеможливлює існування, зокрема, права на утримання та спадкування в майбутньому.
Отже, у разі подання позову про позбавлення батьківських прав щодо неповнолітньої дитини суд не може відмовити в такому позові з тієї підстави, що під час розгляду цивільної справи і вирішення спору по суті дитина досягла повноліття.
Тлумачення змісту п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов’язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов’язками.
Вирішуючи спір, суди не з’ясували, які докази свідчать про умисне ухилення відповідача від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини і, як наслідок, вказують на необхідність застосувати до відповідача крайній захід впливу у вигляді позбавлення батьківських прав. З’ясування цих обставин має істотне значення для правильного вирішення справи.
Постанова Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21 (провадження № 61-8918сво23) за посиланням.
Джерело: https://yur-gazeta.com
Далее
При вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд, керуючись міжнародними нормами та принципом рівності прав і обов’язків батьків, з урахуванням обставин справи, має право розглянути питання щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим із батьків чи застосування спільної фізичної опіки з почерговим проживанням дитини в помешканні кожного з батьків за відповідним графіком.
На цьому неодноразово наголошував Верховний Суд у судових рішеннях, ухвалених протягом 2023 — 2024 років.
У Верховному Суді зазначили, що станом на середину лютого 2024 року немає судових рішень, що набрали законної сили, якими було б застосовано модель спільної фізичної опіки, хоча така модель тривалий час активно застосовується в країнах англо-американської правової системи та країнах Європи.
У справі, яка перебувала на розгляді Верховного Суду, батько і мати заявили зустрічні позовні вимоги про визначення місця проживання трьох неповнолітніх синів.
Суд першої інстанції визначив місце проживання старших синів із батьком, молодшого — з матір’ю.
Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції, визначив місце проживання молодшого сина також з батьком.
Верховний Суд ухвалив судове рішення, яким визначив місце проживання двох молодших малолітніх дітей (старшому вже виповнилося 15 років) почергово з кожним із батьків: два тижні з батьком, два тижні з матір’ю, акцентувавши на тому, що старший має право приєднуватися до братів. Після двох тижнів той із батьків, із ким проживали діти, зобов’язаний супроводити (привезти) їх до місця проживання другого з батьків та передати під фізичну опіку іншого з батьків.
Касаційний суд врахував, що сторони працюють в одному місті та проживають у передмісті Львова, позитивно характеризуються, висловлюють бажання однаковою мірою піклуватися про дітей.
Під час розгляду справи в суді касаційної інстанції було проведено три судових засідання за участю учасників справи та їх представників. Кожна зі сторін погоджувалася на встановлення почергової спільної опіки, подала проєкт мирової угоди, однак остаточної згоди щодо всіх умов сторони не дійшли.
Колегія суддів узяла до уваги пропозиції сторін, викладені в проєктах мирових угод, та погодилася з остаточним висновком органу у справах дітей щодо застосування в сімейній ситуації, з приводу якої існує спір, моделі спільної фізичної опіки батьків щодо дітей.
Оскільки діти тривалий час проживають із батьком, вони мають відповідні соціальні контакти за місцем проживання батька, виявляють більшу прихильність до нього. Однак вочевидь діти потребують і материнської турботи та любові, що має позитивно впливати на їхній розвиток. Діти, позбавлені любові, можуть перетворитися на дорослих, сповнених ненависті. Як зазначав професор Гарвардського університету, фахівець із чоловічої психології Віліам Поллак, за відсутності зв’язків із батьками (зокрема матір’ю) маленькі хлопчики, як правило, страждають мовчки, і замість сліз вони згодом можуть «заплакати кулями».
Використання спільної фізичної опіки у цій справі спрямоване на повернення матері в життя і виховання дітей, які потребують як материнського, так і батьківського виховання, що разом формують основу становлення дітей як повноцінних членів суспільства.
Суд також узяв до уваги необхідність забезпечення спільного проживання братів з огляду на їхній емоційний зв’язок, взаємопідтримку та бажання проживати разом, що відповідає принципу якнайкращого забезпечення інтересів дітей.
Постанова КЦС ВС від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19 (провадження № 61-16408св23)
За повідомленням Верховного Суду
Далее
1. Можливість оскарження податкової перевірки у разі допуску контролюючого органу до перевірки
Раніше судова практика ґрунтувалася на тому, що платник податків, який допустив контролюючий орган до проведення перевірки, мав право згодом оскаржити законність її призначення. Тобто навіть при фактичному проведенні перевірки платник мав шанс скасувати її результати, апелюючи до процесуальних порушень, допущених при її призначенні.
Однак остання практика ВС свідчить про зміну підходу до цього питання. Згідно з новою позицією ВС, якщо платник допустив контролюючий орган до перевірки, він фактично визнає законність такої перевірки. Це означає, що згодом платник не може апелювати до порушень, допущених при її призначенні, як до підстави для скасування результатів перевірки (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021, справа 816/228/17).
Відтепер скасувати результати перевірки можливе лише за наявності конкретних порушень, які вплинули на:
— процес дослідження обставин контролюючим органом.
— правильність висновків, зроблених контролюючим органом за результатами перевірки.
Тобто суд відходить від практики скасування податкових перевірок через процесуальні порушення, акцентуючи на матеріальних порушеннях права, які могли мати вплив на кінцевий результат перевірки.
2. Оскарження наказу про проведення податкової перевірки при недопуску контролюючого органу
Раніше платники податків могли не допускати податкову до перевірки, ризикуючи отримати арешт майна. Проте оскарження наказу про призначення перевірки в суді зазвичай допомагало зняти цей арешт. Суб’єкти господарювання, одразу після не допуску податкової до перевірки, зверталися до суду з позовом про оскарження наказу про призначення перевірки. І в тому разі, якщо податківці зверталися до суду задля накладення арешту, платник податків надавав ухвалу про відкриття провадження у справі щодо незаконності наказу про проведення перевірки.
Однак 23 лютого 2023 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду прийняв постанову (справа № 640/17091/21), в якій зазначив, що оскарження наказу не є спором про право, тому арешт майна платника податків можливий навіть при оскарженні наказу про перевірку.
3. Збільшення строків застосування штрафних санкцій
Як відомо, до платника податків за несвоєчасне подання податкової звітності протягом 1095 днів можуть застосовуватися штрафні санкції. Цей строк раніше обчислювався з моменту виникнення податкових зобов’язань. Наприклад, за звітний період 2017 року штраф міг накладатися до 2020 року.
Відтепер позиція податкової змінилася, 3-річний строк (1095 днів) почав обраховуватися не з моменту виникнення обов’язку подати звіт, а з моменту останньої дії платника. Наприклад, якщо платник мав подати декларацію в 2017 році, а подав 2020 року, то штраф може застосовуватися протягом 3 років, які обраховуються з 2020 року. Тобто такий штраф може бути накладений до 2023 (Постанова ВСУ від 24.07.2023, справа №821/850/18).
Цей принцип діє за аналогією з перериванням строку позовної давності, коли, наприклад, законом визначено три роки, протягом яких кредитор може звернутися до суду, але якщо боржник вчинив якусь дію, яка вказує про визнання ним боргу, наприклад, він направив якийсь лист кредитору чи зробив оплату, то ці три роки перериваються та починають обраховуватися з нової дати.
4. Визнання договору недійсним
Контролюючий орган у встановленому законом порядку може визнати договір, укладений між суб’єктами господарювання недійсним або нікчемним, тобто укладеним з порушенням істотних умов. Такими істотними умовами можуть бути: відсутність ціни договору, строків або суперечність його умов вимогам закону. Податкова може не визнати такий договір, відтак здійснені за ним операції не будуть враховуватись при визначенні податкового зобов’язання. Тобто платник податків може втратити право на внесення таких розрахунків до витрат або право на податковий кредит з ПДВ.
Позиція Верховного Суду щодо недотримання вимог щодо істотних умов договору як підстави для невизнання операції для обрахунку бази оподаткування, викладена у постанові від 23.03.2023 у справі №640/4924/20.
Це були чотири негативних новели в законодавстві, але давайте все-таки закінчимо на позитивній ноті та розглянемо три позитивні кейси для платників податків.
5. Щодо штрафів при застосуванні РРО
Суб’єкти господарювання у своїй діяльності використовують різні апарати програмного забезпечення, які інтегрують РРО та банківський платіжний термінал в одному пристрої. У деяких випадках РРО та термінал можуть бути окремими.
Застосування розділеної системи призводить до видачі двох чеків, що, за твердженням податкової, є незаконним та порушує законодавство про РРО, тягнучи за собою штрафні санкції.
Однак Верховний Суд у своїй постанові від 03.11.2023 у справі №640/23582/21 дійшов висновку, що використання двох окремих пристроїв та видача двох чеків є законними та не є порушенням. Відповідно застосування штрафів є протиправним.
6. Часткове визнання зобов’язання недійсним
Податкова чи суд можуть частково визнати протиправним рішення щодо неврахування певної суми штрафних санкцій. Якщо це рішення в частині, в якій воно визнано недійсним, не може бути виокремлено чи ідентифіковано, тобто є неподільним, то таке рішення буде повністю незаконним і скасовується. Якщо неможливо чітко виокремити частину суми зобов’язання, то і суд не наділений такими повноваженнями, відповідно й не можна накладати штраф. Така позиція міститься у висновках Верховного Суду, викладених у постанові від 28.03.2023 у справі №260/433/19.
7. Продаж товарів за ціною нижче собівартості
Раніше була практика, згідно з якою податкова не вважала господарською операцією продаж товару виробником нижче собівартості. Це позбавляло суб’єкта господарювання права на податковий кредит. Однак, з огляду на нестабільність ринку, інфляційні та інші процеси, ВС у постанові від 04.04.2023 у справі №120/15979/21-а дійшов висновку, що продаж товару в мінус може бути виправданим. Отже, якщо виробник продає товар нижче собівартості, такі операції визнаються господарськими. Це дає виробнику / постачальнику право на податковий кредит для зменшення податку з доданої вартості.
Джерело: https://yur-gazeta.com
Далее
Якщо є невиконане рішення іноземного суду про повернення дитини й компетентний орган держави, до якої вона має бути повернута, не надав згоду на юрисдикцію національних судів України, вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України. Якщо такі обставини встановлені судом України під час розгляду справи про визначення місця проживання дитини, то провадження в такій справі підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Такі правові висновки, забезпечуючи єдність судової практики, зробила Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (постанова від 18 вересня 2023 року у справі № 545/2247/18 (провадження № 61-6421сво23)).
Обставини справи
Після укладення шлюбу позивачка з чоловіком переїхала до Великої Британії, де в них народилася дитина. Стосунки між подружжям погіршилися, і в серпні 2018 року позивачка з дочкою виїхала до України. У вересні того ж року звернулася до Полтавського районного суду Полтавської області з позовом про визначення місця проживання дитини з нею.
Після неодноразового розгляду справи апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову. Суд зазначив, що у справі підлягали встановленню обставини того, чи прижилася дитина за своїм місцем проживання, тобто чи стало воно для неї постійним і звичайним, з мотивів їх визначальності для встановлення юрисдикції спору. Такі обставини мають оцінюватися в сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на теперішній час, так і в майбутньому. Дитина проживала у Великій Британії від народження до 1,2 року, а в Україні проживає 4 роки 7 місяців. При оцінці «звичайності» або «постійності» місця проживання має значення найбільш актуальний період часу, що минув, а також вікові особливості дитини.
Дійшовши висновку про те, що Україна була звичайним місцем проживання дитини, апеляційний суд вважав, що спір про визначення її місця проживання підпадав під юрисдикцію судів України.
Позиція Верховного Суду
ОП КЦС ВС скасувала попередні судові рішення та закрила провадження у справі, вказавши на таке.
Під час розгляду справи суди з’ясували, що існують рішення Суду у справах сім’ї м. Портсмут та Суду у справах сім’ї м. Кройдон, ухвалені в червні й липні 2017 року, якими матері (позивачці) було заборонено вивозити дитину з території Англії та Уельсу.
Батько звернувся до уповноважених органів із клопотанням про забезпечення повернення дитини, й у вересні 2019 року Полтавський апеляційний суд, постанова якого була залишена без змін КЦС ВС, визнав незаконним вивезення й утримання матір’ю (позивачкою) на території України дитини, зобов’язав повернути дитину до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що під час провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (ч. 1 ст. 75 Закону «Про міжнародне приватне право»).
ОП КЦС проаналізувала п. «b» ч. 1 ст. 7 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року), відповідно до якого припиняється юрисдикція держави звичайного місця проживання дитини, коли дитина набуває нове постійне (звичайне для неї) місце проживання в іншій країні.
Для припинення юрисдикції такої держави мають існувати умови: а) дитина проживає в іншій державі не менше одного року; б) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; в) дитина адаптувалася до нового середовища. Юрисдикція такої держави припиняється за наявності цих умов у сукупності.
ОП КЦС ВС зробила висновок, що за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до положень Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а в разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
За повідомленням Верховного Суду
Джерело: https://jurliga.ligazakon.net
Далее
