Юридическая Компания

Новости судебной практики

Недопосутимо встановлювати штраф за правомірну односторонню відмову від договору: КЦС ВС

Опубликовано 28 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Недопосутимо встановлювати штраф за правомірну односторонню відмову від договору: КЦС ВС
Позивачка уклала договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру в новобудові, згодом написала листа про його розірвання забудовнику, але відповіді не отримала і продовжила сплачувати кошти згідно з договором. Після того як забудовник повідомив листом про припинення договору з ініціативи покупця, позивачка направляла листи про відмову від розірвання договору, сплатила всю суму за квартиру, тому вважала договір діючим і дійсним.
Вона просила суд, зокрема, визнати недійсними окремі пункти договору, визнати дії відповідача щодо припинення договору незаконними, визнати за нею майнові права на квартиру.
Місцевий суд відмовив у задоволенні позову.
Апеляційний суд змінив попереднє рішення, відмовив у задоволенні позову з інших мотивів.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду визнав недійсним п. 4.8 договору в частині того, що в разі розірвання договору з ініціативи покупця продавець повертає покупцеві суму здійснених ним платежів, зменшену на 25 %, у задоволенні решти вимог відмовив, виклавши мотивувальну частину в редакції своєї постанови, в якій указав на таке.
Закріплюючи принцип свободи договору, законодавець встановив і його обмеження.
Неустойка є видом забезпечення виконання зобов’язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). По своїй суті неустойка — це конструкція, яка є видом забезпечення виконання зобов’язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). Неустойка (штраф чи пеня) може бути передбачена для забезпечення виконання зобов’язання. Законодавець пов’язує її стягнення саме з порушенням зобов’язання. Тому недопустимо встановлювати неустойку (штраф чи пеню) за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору.
У справі, що переглядалася:
– у п. 4.8 договору фактично передбачено штраф за односторонню відмову від договору покупцем;
– це суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не допускається за правомірну відмову від виконання зобов’язання або односторонню відмову від договору;
– часткова недійсність п. 4.8 договору в частині встановлення штрафу не має наслідком недійсності інших частин правочину.
Щодо інших позовних вимог КЦС ВС указав на таке.
Згідно з п. 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Верховний Суд навів попередню практику, в якій застосовується доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).
Договір є обов’язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України). З укладенням договору та виникненням зобов’язання його сторони набувають обов’язки (а не лише суб’єктивні права).
Слід розмежовувати правові наслідки недійсності правочину і правові наслідки виконання недійсного правочину; до правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Окрім цього, якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною; правові наслідки виконання двостороннього недійсного правочину охоплюють собою двосторонню реституцію; законом можуть бути встановлені особливі умови застосування наслідків, визначених у ст. 216 ЦК України, або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Законодавець лише в окремих випадках передбачає таку конструкцію, як відновлення чинності правочину.
У справі, що переглядалася:
– позивачка відмовилася від договору, і він припинений внаслідок односторонньої відмови покупця;
– позивачка не довела підстав для визнання недійсними пунктів 3.1, 4.5, 4.5.1, 4.7 договору, а тому суди обґрунтовано відмовили в задоволенні цих позовних вимог;
– часткова недійсність п. 4.8 договору не зумовлює визнання його чинним (діючим, не припиненим).
Постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 552/6997/19 (провадження № 61-1280св21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/96484121.
Далее

Автоматичне фіксування порушення швидкості приладом TruCam: Висновки суду

Опубликовано 20 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Автоматичне фіксування порушення швидкості приладом TruCam: Висновки суду

Восьмий апеляційний адміністративний суд у Постанові від 21 січня 2021 року, ухваленій по справі № 157/703/20, провадження № А/857/15194/20 прийшов до наступних висновків щодо автоматичного фіксування порушення швидкості лазерного приладу TruCam LTI 20/20.

Постановою про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, серії ЕАМ № 2616616 від 1 червня 2020 року, прийнятою інспектором УПП у Волинській області Саханом В.В., позивача визнано винуватим у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КпАП України та застосовано до нього адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 255 грн.

Зі змісту постанови вбачається, що позивач 1 червня 2020 року о 10 год. 18 хв., (Свидники 110 км.), керуючи транспортним засобом марки «Volkswagen», моделі «LT», н.з. НОМЕР_1 , перевищив встановлені обмеження руху більше як на 20 км/год., а саме, рухався зі швидкістю 73 км/год., швидкість виміряна лазерним вимірювачем швидкостіLTI 20/20 №ТС001006, чим порушив п. 12.4 Правил дорожнього руху, тобто вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 122 КпАП України.

На підтвердження вказаних обставин відповідачем надано фотокартку та відеозапис із лазерного приладу TruCam LTI 20/20 №ТС001006 від 01.06.2020, відеозаписом з портативного відеореєстратора ZM 0327 від 01/06/2020.

З вказаних матеріалів фото та відеофіксації вбачається, що транспортний засіб марки «Volkswagen», моделі «LT», н.з. НОМЕР_1 , рухався зі швидкістю 73 км/год., швидкість виміряна лазерним вимірювачем швидкостіLTI 20/20 №ТС001006.

При цьому, матеріали відео та фото фіксації не містять зображень водія під час руху транспортного засобу зі швидкістю 73 км./год.

Особа позивача, як водія транспортного засобу встановлена працівником поліції безпосередньо після зупинки транспортного засобу та пред`явлення ним документів.

Також, судом встановлено, що надані відповідачем докази на підтвердження обставин вчинення правопорушення п. 12.4 Правил дорожнього руху не містять відомостей стосовно того, що в зоні фіксації вимірювачем LTI 20/20 №ТС001006 о 10 год. 18 хв. 01.06.2020 року швидкості руху транспортного засобу марки «Volkswagen», моделі «LT», н.з. НОМЕР_1 були розміщені та діяли обмеження, передбачені дорожніми знаками: 5.45 «Населений пункт»; 5.46 «Кінець населеного пункта»; 5.70 «Фото, відеофіксування порушень».

Доказів розміщення вказаних дорожніх знаків та зони їх дії не надано те не зазначено, як під час розгляду справи про притягнення позивача до адміністративної відповідальності так і в ході розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій.

Не погоджуючись з вказаною постановою, позивач оскаржив її до суду.

ІV. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ

Згідно частин першої третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Порядок початку руху, зміни руху за напрямком, розташування транспортних засобів і пішоходів, вибору швидкості руху та дистанції, обгону та стоянки, проїзду перехресть, пішохідних переходів і залізничних переїздів, зупинок транспортних засобів загального користування, користування зовнішніми світловими приладами, правила пересування пішоходів, проїзд велосипедистів, а також питання організації руху та його безпеки на території України відповідно до статті 41 Закону України «Про дорожній рух» регулюються Правилами дорожнього руху (далі — ПДР), затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306.

Юридичні та фізичні особи, винні в порушенні законодавства про дорожній рух, відповідних правил, нормативів і стандартів, несуть відповідальність згідно з законодавством України (ст. 53 Закону України «Про дорожній рух»).

Пункт 1.10 ПДР визначає значення термінів, зокрема: населений пункт забудована територія, в`їзди на яку і виїзди з якої позначаються дорожніми знаками 5.45 «Населений пункт», 5.46 «Кінець населеного пункта», 5.47 «Населений пункт», 5.48 «Кінець населеного пункта».

Водночас, п. 12.4 ПДР України передбачає, що у населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється із швидкістю не більше 50 км/год.

Частина 1 статті 122 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення врегульовано розділом IV КУпАП.

Відповідно до ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 222 КУпАП органи Національної поліції розглядають справи про адміністративні правопорушення які стосуються правил дорожнього руху, зокрема частини перша, друга, третя і п`ята статті 122.

Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.

За приписами частини 1 статті 8 Закону України «Про Національну поліцію» (далі — Закон № 580-VIII) поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Згідно п. 8 ч. 1 ст. 23 Закону № 580-VIII поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.

Окрім того, частиною 2 ст. 283 КУпАП визначено загальні вимоги до постанови про накладення адміністративного стягнення, яка має містити інформацію щодо особи правопорушника та обставин скоєння нею правопорушення.

Частиною 3 ст. 283 КУпАП встановлюють, що постанова у справі про адміністративне правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, крім даних, визначених ч. 2 цієї статті, має містити також відомості, зокрема відомості про технічний засіб, яким здійснено фото- або відеозапис.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно з статтею 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом. Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.

Статтею 245 КУпАП встановлено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Стаття 280 КУпАП закріплює обов`язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з`ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.

Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото — і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Отже, притягнення особи до адміністративної відповідальності, можливе лише за наявності події адміністративного правопорушення та вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними доказами.

В розумінні статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до частини першої статті 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Частиною 2 ст. 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

З наведеної норми слідує, що при прийнятті суб`єктом владних повноважень відповідного рішення таке рішення повинно містити інформацію про докази, які підтверджують викладені в ньому факти. У випадку ж відсутності покликань на певні докази, що підтверджують факт викладеного порушення суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення.

Із змісту оскаржуваної постанови слідує, що позивач в зоні дії дорожнього знаку 5.45 «населений пункт» порушив швидкісний режим, визначений п. 12.4 ПДР України більш ніж на 20 км/год. При цьому, в оскаржуваній постанові відповідач покликався лише на єдиний доказ, який підтверджує обставини щодо перевищення швидкості руху транспортним засобом під керуванням позивача в зоні дії дорожнього знаку «населений пункт» це здійснення вимірювання швидкості руху приладом LTI 20/20.

Дослідивши долучені відповідачем фотознімки та відеофіксацію приладу LTI 20/20, судом встановлено, що вказані фотознімки та відеофіксація не містять інформації щодо місця знаходження дорожнього знаку « 5.45» «населений пункт» та зони його дії в кілометровій відмітці зазначеної автодороги.

В оскаржуваній постанові також відсутні покликання на докази місцезнаходження дорожнього знаку « 5.45» «населений пункт» та зони його дії в кілометровій відмітці вказаної автодороги, що могло б дати змогу встановити фактичні обставини щодо вчинення правопорушення.

Таким чином, посилання відповідачем в оскаржуваній постанові на докази, щодо фактичної зони дії дорожнього знаку « 5.45» «населений пункт» в кілометровій відмітці вказаної автодороги є ключовим для вирішення питання щодо порушення швидкісного режиму руху транспортних засобів, визначеного п. 12.4 ПДР України більш ніж на 20 км.

За відсутності покликання відповідача в оскаржуваній постанові на зазначені докази щодо зони дії дорожнього знаку « 5.45» «населений пункт» в кілометровій відмітці вказаної автодороги, суд приходить до висновку, що зібраними доказами не підтверджуються обставини стосовно руху транспортного засобу під керуванням позивача саме в зоні дії дорожнього знаку населений пункт з перевищенням швидкості понад 20 км.

Відтак, відповідач в особі працівника патрульної поліції який розглянув справу не виконав вимоги щодо посилання у постанові про накладення стягнення на докази які в повній мірі підтверджують факт скоєння адміністративного правопорушення позивачем.

Стосовно ж наданої відеофіксації з нагрудних камер стосовно порядку розгляду справи про порушення правил дорожнього руху, то суд вказаній відеофіксації не надає правової оцінки, як доказу, оскільки проведена відеофіксація та пояснення позивача не підтверджують обставин щодо зони дії дорожнього знаку «5.45» «населений пункт» в кілометровій відмітці вказаної автодороги, окрім того вказана відеофіксація не була покладена в основу прийняття оскаржуваної постанови як доказ.

Окрім того, судом враховано положення ст. 40 Закону України «Про Національну поліцію» № 580-VIII, якою передбачено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою забезпечення дотримання правил дорожнього руху.

Дослідивши наданий відповідачем до матеріалів справи відеозапис суд встановив, що на рухомий автомобіль «Volkswagen», моделі «LT», н.з. НОМЕР_1 наведено ціль та протягом приблизно 2 секунд здійснювався замір швидкості. В цей момент видно значне дрибіжання приладу TruCam, що може свідчити про проведення моменту фіксації швидкості автомобіля Trucam LTI20\20 з руки (рук). Така вібрація приладу TruCam, може дати більшу похибку, а ніж передбачено свідоцтвом про повірку, що ставить під сумнів зафіксовану швидкість руху автомобіля, яким керував позивач.

Відповідачем не надано жодних доказів щодо способу використання, закріплення приладу TruCam, яким поліцейський здійснював вимірювання швидкості руху автомобіля позивача.

Враховуючи вищевикладені положення ст. 40 Закону України «Про Національну поліцію» №580-VIII при проведенні фіксації швидкості певного транспортного засобу автоматична фото- і відеотехніку повинна бути розміщена в порядку визначеному вказаною нормою Закону (стаціонарно вмонтованим способом), натомість ручне розміщення засобів автоматичної фото- і відеотехніки для вимірювання та фіксації швидкості суперечить приписам ст. 40 названого Закону.

Водночас, суд зазначає, що законодавчо не визначено іншого способу та порядку використання лазерних вимірювачів TruCam працівниками патрульної поліції ніж розміщення виключно в порядку ст. 40 Закону України «Про Національну поліцію», а лист Департаменту патрульної поліції від 04.10.2018 №11299/41/2/02-2018 про використання лазерного вимірювача швидкості TruCam для фіксації правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху не є нормативно-правовим актом, який змінює чи припиняє порядок використання та розміщення засобів автоматичної фото- і відеотехніки для фіксації виявлених порушень правил дорожнього руху.

Також судом враховано, що контроль швидкості руху транспортних засобів здійснюється лише в місцях, які облаштовані відповідним знаком про здійснення відеофіксації (дорожній знак « 5.70»), позаяк вказане обумовлено ч.2 ст. 40 Закону №580-VIII, згідно якої інформація про змонтовану/розміщену автоматичну фототехніку і відеотехніку фіксацію повинна бути розміщена на видному місці.

Відповідно до Правил дорожнього руху знак 5.70 «Фото, відеофіксування порушень Правил дорожнього руху», інформує про можливість здійснення контролю за порушеннями Правил дорожнього руху за допомогою спеціальних технічних та (або) технічних засобів.

Натомість, оскаржувана постанова не містить інформації стосовно доказу, яким підтверджувались обставини стосовно розміщення на вказаному відрізку дороги дорожнього знаку « 5.70» лише за наявності якого можливе монтування/розміщення автоматичної фототехніки і відеотехніки щодо фіксації обставин порушення правил дорожнього руху в тому числі і швидкісного режиму.

Окрім того, з доданого до відзиву на позовну заяву відеозапису вбачається, що поліцейським під час розгляду справи не роз`яснювалися позивачу права, передбачені ст. 268 КпАП України, і на прохання останнього про вчинення таких дій, працівником поліції було зазначено, що позивач сам знає свої права.

Такі обставини, на думку суду, свідчать про грубе порушення прав позивача, у тому числі і права на захист, оскільки останній про таке право не був поінформований, і відповідно про порушення процедури притягнення особи до адміністративної відповідальності, що в свою чергу стало підставою для винесення оскаржуваної постанови за неповним з`ясуванням всіх обставин справи та перевірки їх належними і допустимими доказами.

За наведених обставин, оскаржувана постанова прийнята з порушенням частини 2 ст. 77 КАС України та п. 3 ч. 2 ст. 2 КАС України та є необґрунтованою та такою, що прийнята без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Підсумовуючи викладене в сукупності, суд прийшов до висновку, що в діях позивача склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КУпАП, відсутній, оскільки факт порушення нею вимог 12.4 ПДР України не підтверджується належними та зібраними у справі доказами, які відповідач мав би дослідити під час прийняття оскаржуваної постанови та відомості про наявність і дослідження яких повинні бути внесені до змісту такої постанови.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачиться на її користь. Враховуючи наведене, суд першої інстанції прийшов вірного висновку, що постанова інспектора за таких обставин підлягає скасуванню, оскільки вона винесена без достатніх доказів, а позовна заява в цій частині підлягає задоволенню.

Далее

Як Європейський суд захистив свободу слова, далі

Опубликовано 20 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Як Європейський суд захистив свободу слова, далі
Директора компании, который позволил себе дать отрицательную оценку профессиональным и этическим качествам советника, осудили за клевету. Приговор он оценил как нарушение его права на свободу слова.
Европейский суд по правам человека разобрался в решении по делу Маталас против Греции (заявление No 1864/18), сообщает информационный ресурс ′′ ЕСПЧ. Украинский аспект «.
Назначенный директор АГРОГИ АЕ Федорос Маталас попросил всех сотрудников предоставить ему информацию о своей деятельности.
Юрисконсульт Л.П. устно сообщил главе судебных дел против компании. Под вопросом о точности этой информации, Маталас уволил женщину. В официальном письме, которое менеджер направил адвокату, среди прочего, говорилось: ′′ Мы осуждаем непрофессиональную и спорную этику, которую мы проявили нашей компании… [демонстрирующее] злонамеренное намерение с вашей стороны вредить интересам компании… Информация, которую вы нам предоставили, неполная и неправильная «.
Л.П. подала клевету, совершенную ее бывшим начальником. Судами признали виновным и приговорили к пяти месяцам лишения свободы.
Маталас обратился в Европейский суд по правам человека. Ссылаясь на статью 10 (свобода выражения мнений) Конвенции о защите прав человека и основных свобод, он жаловался, что уголовное осуждение за клевету нарушает его права.
В Страсбурге отметили, что вмешательство в право, которое было маленьким, предусмотрено законом Но, было ли это ′′ необходимо в демократическом обществе «?
Действительно, обвинения в непрофессиональном и неэтичном поведении могли повредить адвокатской репутации и карьере. А критика классифицировалась национальными судами как ′′ факты не приводя убедительных причин. Но ESPL установила, что заявления — это ′′ субъективная оценка «, и что с этой оценкой согласились другие фактические обстоятельства. На фоне позиции заявителя по данному вопросу национальные суды не рассматривали. Применяемый в частном письме словарный запас был сдержанным и не оскорбительным. Абитуриент сам документ не опубликовал, поэтому содержащиеся в нем заявления могли лишь ограничить репутацию Л.П.
В целом ЕСПЛ установил, что характер и контекст текста не должны были привести к заточению, даже условному, поскольку санкция неизбежно имела сдерживающее действие на свободу слова.
Следовательно, имело место нарушение права заявителя на свободу слова.
С учётом показателя высокие судьи решили, что Греция должна выплатить заявителю 9 тыс. евро компенсация морального вреда

 

Далее

Виселення боржника із житла, яка є предметом іпотеки, без надання іншого: ВС

Опубликовано 9 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Виселення боржника із житла, яка є предметом іпотеки, без надання іншого: ВС
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував рішення апеляційного суду й залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким відмовлено правонаступнику банку за договором факторингу у задоволенні позову до фізичних осіб про усунення перешкод у користуванні майном, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, навівши такий правовий висновок.
Верховний Суд урахував, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх.
Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Таким чином, зазначеною нормою установлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, що було передане в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитом, є встановлення того, за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Верховний Суд дійшов висновку, що колишні власники та особи, що проживають у житлі, яке придбане за їхні кошти та передане в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень ст. 109 ЖК Української РСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла.
При цьому Верховний Суд застосував принцип пропорційності та відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана за особисті кошти позичальника, а не за кредитні кошти, відповідно, немає підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.
Постанова Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) буде розміщена в Єдиному державному реєстрі судових рішень – https://reyestr.court.gov.ua/.
Далее

Скасування штрафу поліції за перевищення швидкості, зафіксованого TruCAM: практика судів

Опубликовано 9 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Скасування штрафу поліції за перевищення швидкості, зафіксованого TruCAM: практика судів

Суди неодноразово скасовували штрафи поліції за перевищення швидкості через те що поліція долучає до суду фото і відеодокази, які не завірені цифровим підписом.

Незважаючи на неодноразові зауваження суду, працівники поліції продовжують надавати вказані електронні докази без завірення їх цифровим підписом.

У одному з останніх випадків, водій здійснював рух у населеному пункті зі швидкістю 106 км/год, що на 56 км. перевищує дозволену. Перевищення швидкості зафіксовано на приладі вимірювання швидкості TruCAM.

На водія було накладено штраф за перевищення швидкості у розмірі 510 грн. Водій оскаржив штраф у суді.

На підтвердження факту перевищення швидкості, інспектор надав до суду на диску відеозапис та фотознімок з приладу вимірювання швидкості TruCAM.

Однак, відповідно до закону (ч.1 ст.99 КАСУ) відеозаписи та фотознімки на оптичних дисках підпадають під визначення електронного доказу і відповідно вони повинні бути підписані цифровим підписом (ч.2 ст.99 КАСУ)

Розглядаючи допустимість зазначених доказів суд дослідив, що на відеозаписі та фотознімку відсутній цифровий підпис як їх автора так і особи, уповноваженої на виготовлення даних копій.

З урахуванням цього суд зробив висновок, що надані суду відеозапис та фотознімок з приладу ТruCAM не є допустимими доказами порушення водієм Правил дорожнього руху.

На цій підставі суд скасував штраф поліції через відсутність допустимих доказів (Рішення від 05.04.2021 у справі №591/6739/20).

Таким чином, відеозаписи та фотознімки з приладу ТruCAM не є допустимими доказами перевищення швидкості, якщо вони не завірені цифровим підписом!

Навіть якщо водій перевищив швидкість, однак інспектор не зміг підписати електронні докази цифровим підписом, такий штраф може бути скасований судом з цих підстав.

Джерело: Дорожній адвокат

Далее

Недопустимість висновку почеркознавчої експертизи, проведеної за копіями/фотокопіями об’єкта дослідження: практика ВС

Опубликовано 9 Апр 2021 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Недопустимість висновку почеркознавчої експертизи, проведеної за копіями/фотокопіями об’єкта дослідження: практика ВС
Постанова ВС від 21 січня 2021 р. у справі № 824/62/20:
Як вбачається із поданого висновку, об`єктами дослідження були електрофотокопії, а не оригінали документів.
Відповідно до пункту 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 08 жовтня 1998 року № 53/5, та пункту 1. 1. Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених цим же наказом Міністерства юстиції України, для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.
Цим же пунктом Інструкції передбачено проведення експертиза за фотознімками та іншими копіями об`єкта, коли об`єкт дослідження не може бути представлений експертові, однак крім об`єктів почеркознавчих досліджень.
Отже, відхиляючи вказаний висновок експертизи з підстав проведення почеркознавчого дослідження за копіями, а не оригіналами документів, суд правильно виходив з того, що цим висновком достовірно не може бути підтверджено обставини непідписання ОСОБА_5 рішення про призначення голови складу арбітражного суду від 10 липня 2019 року.
Постанова ВС від 02 липня 2020 р. у справі №362/3912/18:
На підтвердження своїх вимог позивачем суду було надано висновок №10/17 експертного почеркознавчого дослідження від 10 лютого 2017 року.
Надаючи оцінку зазначеному висновку, судами попередніх інстанцій обґрунтовано враховано, що в порушення вимог пункту 3.5 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (далі — Інструкції), таке експертне дослідження було проведено по копії об`єкта дослідження — заяви ОСОБА_1 від 28 грудня 2015 року.
При цьому, відповідно до пункту 1.1 Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 основним завданням почеркознавчої експертизи є ідентифікація виконавця рукописного тексту, обмежених за обсягом рукописних записів (буквених та цифрових) і підпису. Для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.
Згідно пункту 3.5 Інструкції коли об`єкт дослідження не може бути представлений експертові, експертиза може проводитись за фотознімками та іншими копіями об`єкта (крім об`єктів почеркознавчих досліджень), його описами та іншими матеріалами, доданими до справи в установленому законодавством порядку, якщо це не суперечить методичним підходам до проведення відповідних експертиз.
Постанова ВС від 27 травня 2020 р. у справі №350/1594/16-ц:
Прийнявши 08 червня 2017 року ухвалу про призначення експертизи суд першої інстанції мав врахувати, що для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів (Глава 1 розділу І Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених Наказом Міністерства юстиції України № 53/5 від 08 жовтня 1998 року, в редакції на час прийняття ухвали від 08 червня 2017 року).
Разом із тим ні в ухвалі про призначення експертизи ні в подальшому після надходження клопотання експерта, суд не визначив у який спосіб та ким буде надано експерту оригінал заповіту, зважаючи на те, що той відсутній у ОСОБА_2 , який неодноразово заявляв клопотання про витребування заповіту саме з метою проведення почеркознавчої експертизи.
Постанова ВС від 26 лютого 2020 р. у справі № 757/63756/18:
Встановлено, що позивачем до суду першої та апеляційної інстанцій подавалися заяви про витребування оригіналу кредитного договору, які судами не були задоволені (а.с. 11-12, 33-35, 40-43, 70-73).
Таким чином, не витребувавши оригіналу кредитного договору, суди позбавили позивача можливості довести обґрунтованість його тверджень про непідписання ним такого договору, оскільки, заявляючи клопотання про витребування доказів, позивач, як він зазначав, мав намір заявити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, для проведення якої необхідно надати оригінали документів (а.с. 42).
Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача — фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
З огляду на викладене, висновки судів про те, що ОСОБА_1 не довів, що він кредитний договір не підписував, є таким, що ґрунтується на припущеннях, оскільки лише експерт може надати відповідь на вказане питання і за наявності оригіналу кредитного договору.
Колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази укладення позивачем саме кредитного договору, про що вже вказувалося вище, а без встановлення цих обставин, рішення не може вважатися законним та обґрунтованим.
Постанова ВС від 07 листопада 2018 р. у справі №183/3811/16-ц:
Застосовуючи до спірних правовідносин правила статті 1055 ЦК України, апеляційний суд зобов’язаний був керуватися тим, що єдиною можливою формою кредитного договору є письмова форма, доказом дотримання якої може бути виключно оригінал такого договору.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов’язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України (далі — Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб’єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об’єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов’язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, — із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Тягар доведення обґрунтованості вимог пред’явленого позову за загальним правилом покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов’язків.
Верховний Суд під час перегляду оскаржуваного рішення керувався тим, що суд першої інстанції, дійшовши переконання про недопустимість поданих позивачем в обґрунтування позову як доказів копій документів, діяв у межах правила про обов’язковість подання в судовому засіданні письмових доказів в оригіналі (частина друга статті 64 ЦПК України 2004 року), а тому зробив правильний та обґрунтований висновок про відмову у позові.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина друга статті 11 ЦПК України 2004 року).
Виходячи із загальних засад цивільного судочинства, принципів змагальності та диспозитивності, банк на підтвердження вимог позову оригінал кредитного договору від 17 грудня 2013 року № 0862121702/Т/973815 на виконання вимог ухвали Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 листопада 2016 року не надав, всупереч вимогам положень статей 10, 60 ЦПК України 2004 року не довів дотримання сторонами правочину правил статті 1055 ЦК України.
Ненадання банком оригіналу кредитного договору від 17 грудня 2013 року № 0862121702/Т/973815 одночасно позбавило відповідача можливості довести обґрунтованість заперечень щодо непідписання нею такого договору, оскільки, заявляючи клопотання про витребування доказів, відповідач, як вона зазначала, мала намір заявити клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, для проведення якої необхідно надати оригінали документів.
Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв’язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача — фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
На переконання Верховного Суду, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції щодо недоведеності банком пред’явлених до ОСОБА_3 позовних вимог.

 

Далее