Який орган є належним дозвільним органом під час надання дозволу на розміщення зовнішньої реклами у м. Києві та за яких умов унаслідок застосування принципу мовчазної згоди у суб’єкта господарювання виникає право на здійснення дозвільної господарської діяльності – ключові правові питання у справі, яку розглянув Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду.
Про це повідомляє прес-служба ВС.
Суть спору полягає в тому, що Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листами повідомив рекламне агентство (позивача) про прийняття наказу, яким йому відмовлено у встановленні пріоритету на місця розташування рекламних засобів через невідповідність поданих документів вимогам законодавства у сфері реклами.
Агентство звернулося до суду з позовом, у якому просило зобов’язати виконавчий орган Київської міської ради (Київську міську державну адміністрацію) ухвалити рішення (розпорядження) про надання йому (позивачеві) дозволів на розміщення зовнішньої реклами за принципом мовчазної згоди відповідно до поданих заяв та отриманих описів за 27 адресами.
Позивач обґрунтував свої вимоги тим, що належним дозвільним органом є виконавчий комітет Київської міської ради, а не Департамент містобудування та архітектури. Оскільки КМДА не ухвалювала рішення про відмову у видачі дозволу, то він (позивач) набув право на розміщення зовнішньої реклами за принципом мовчазної згоди відповідно до поданих заяв.
Судова палата КАС ВС дійшла висновку, що дозволи на розміщення зовнішньої реклами у м. Києві надає Київська міська державна адміністрація і саме вона є належним дозвільним органом у розумінні ст. 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». КМДА не має права делегувати свої повноваження, визначені законом, іншим органам. Відповідно, рішення про надання дозволу або відмову у його наданні зобов’язана ухвалювати саме Київська міська державна адміністрація.
Отже, підписані заступником директора Департаменту містобудування та архітектури КМДА листи про відмову в наданні пріоритету і відповідний наказ не можуть вважатися рішеннями про надання чи відмову в наданні дозволу на розміщення реклами. Неприйняття рішення про відмову в наданні дозволу належним дозвільним органом (КМДА) свідчить про його протиправну бездіяльність.
Водночас сама лише бездіяльність (неприйняття рішення у встановлений строк) не є достатньою підставою для застосування принципу мовчазної згоди.
Колегія суддів нагадала, що Верховний Суд уже сформулював правовий висновок про те, що закріплені в законодавстві гарантії прав суб’єктів приватного права (зокрема, можливість застосування принципу мовчазної згоди), не повинні використовуватися для легалізації триваючого правопорушення або здійснення незаконної діяльності (справа № 826/2810/17).
Відповідач у справі зазначив, що позивачеві було відмовлено у встановленні строку дії пріоритетів із підстав невідповідності поданих документів вимогам законодавства у сфері розміщення реклами. Цей наказ позивач у справі не оспорював і, відповідно, його правомірність суди не перевіряли.
З огляду на те, що підстави відмови у встановленні пріоритету залишилися неспростованими, суд має підстави вважати, що подані документи не відповідали вимогам законодавства. Тож у позивача не виникло право на здійснення господарської діяльності із розміщення зовнішньої реклами внаслідок застосування принципу мовчазної згоди.
Постанова Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 826/9746/17 (адміністративне провадження № К/9901/63276/18) за посиланням.
Далее
Постанова ВП ВС від 25.02.2021 № 160/8128/18 (К/9901/34074/19):
Суддя-доповідач: Гусак М. Б.
ПК України встановлено обов`язок сплачувати екологічний податок за викиди в атмосферне повітря природного газу (метану), який належить до вуглеводнів
Ключові тези:
Публічне акціонерне товариство «Криворіжгаз» (далі — ПАТ «Криворіжгаз») звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Офісу великих платників податків ДФС від 16 жовтня 2018 року № 0007754615.Cпірними у цій справі є питання наявності/відсутності обов`язку сплачувати екологічний податок за викиди в атмосферне повітря природного газу (метану), а також застосування при нарахуванні екологічного податку величин, розрахованих згідно з Методиками, затвердженими наказом Міністерства палива та енергетики України від 30 травня 2003 року № 264 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 липня 2003 року за №570/789).
Ураховуючи наведене, судова палата вважає необхідним відступити від правової позиції Верховного Суду, викладеної у його постанові від 13 січня 2021 року у справі № 824/1033/18-а. Ця правова позиція є наслідком відступлення з порушенням порядку, встановленого статтями 346-347, та всупереч приписам частини п`ятої статті 242 КАС України від раніше висловленої Верховним Судом. Водночас вона не відповідає і сутності правового регулювання спірних правовідносин, встановленого чинним законодавством, належну правову кваліфікацію якому дано у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2020 року (справа №520/9364/18). Також судова палата знаходить обов`язковим, зокрема сформувати висновок про те, що ПК України встановлено обов`язок сплачувати екологічний податок за викиди в атмосферне повітря природного газу (метану), який належить до вуглеводнів.Ураховуючи наведене, суди у цій справі дійшли помилкового висновку, що викиди метану не підлягають оподаткуванню відповідно до статті 243 ПК України.Далее
Велика Палата Верховного Суду у справі № 522/1528/15-ц зазначила, що закон не пов’язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов’язанням, забезпеченим порукою.
Таким чином, ВП ВС відступила від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов’язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов’язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.
Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення — характер та обсяг прав і обов’язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов’язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов’язання продовжує існувати.
Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов’язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов’язку, зокрема у таких випадках:
— кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
— особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов’язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов’язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов’язання.
Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов’язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов’язку боржника не є належним способом захисту.
Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
Ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим.
Джерело: https://sud.ua/
Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув справу № 1840/2493/18 та встановив, що державний виконавець має право звертатися до осіб, в розпорядженні яких перебуває майно чи кошти божника, та на відповідний запит отримати у такий спосіб необхідні відомості про майно боржника.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що Товариство з обмеженою відповідальністю «А» звернулось до Сумського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якому просило:
На обґрунтування позову позивач зазначив, що оскаржувані дії державного виконавця ВПВР Департаменту ДВС МЮУ є протиправними, оскільки Законом України «Про виконавче провадження» не передбачено право та не встановлено обов’язку вимагати державним виконавцем інформації про рахунки боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника у особи, яка не є стороною виконавчого провадження та не залучалася до проведення виконавчих дій. Крім того, оскаржувані дії вчинені державним виконавцем в період зупинення виконавчих дій на підставі ухвали Верховного Суду.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, адміністративний позов задоволено частково.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що дії службової особи Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ, старшого державного виконавця щодо направлення ТОВ «А» вимоги про надання інформації та виклику посадових осіб ТОВ «А» для надання пояснень були вчинені всупереч встановленому законом порядку, необґрунтовано, упереджено, без з`ясування необхідних обставин, що мали значення, чим порушені законні інтереси позивача.
Висновок Верховного Суду
Розглядаючи справу, ВС зазначив, що державний виконавець має право звертатися до осіб, в розпорядженні яких перебуває майно чи кошти божника, та на відповідний запит отримати у таких осіб необхідні відомості про майно боржника.
При цьому, не зважаючи на те, що позивач не є учасником чи стороною виконавчого провадження, державний виконавець має право відповідно до вимог пункту 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» звернутись до нього з вимогою щодо надання інформації, яка необхідна йому для подальшого здійснення виконавчих дій в межах виконавчого провадження.
Верховний Суд зауважив, що відповідач, складаючи та направляючи на адресу позивача вказаний запит, діяв з метою розшуку майна боржника на виконання вимог статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» адже законодавцем не визначено іншого алгоритму дій державного виконавця, аніж направлення запиту у випадку необхідності з`ясування місцезнаходження майна боржника в осіб, які не є сторонами у виконавчому провадженні.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 4 листопада 2020 року у справі № 2540/2622/18 та від 10 грудня 2020 року у справі № 1840/3705/18, і Верховний Суд у цій справі не вбачає підстав відступати від них.
Отже, оскільки предметом вимоги відповідача було витребування інформації щодо договорів купівлі-продажу, укладених між ПАТ «К», яка є боржником у виконавчому провадженні, та ТОВ «А», тому державний виконавець мав право надіслати позивачу вимогу про витребування у останнього відповідних відомостей та відповідно викликати посадових осіб ТОВ «А» для надання пояснень у разі невиконання вказаної вимоги державного виконавця, згідно з вимогами Закону України «Про виконавче провадження».
Таким чином, на думку ВС суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку, що державний виконавець не може звернутись до осіб, в розпорядженні яких перебуває майно чи кошти боржника, та на запит отримати у такий спосіб відповідні відомості про майно боржника.
Отже, рішення Сумського окружного адміністративного суду та постанова Харківського апеляційного адміністративного суду підлягають скасуванню у частині визнання протиправними дії службової особи Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ щодо направлення ТОВ «А» вимоги про надання інформації та виклику посадових осіб ТОВ «А» для надання пояснень, із прийняттям у цій частині нової постанови про відмову у задоволенні позову.
Джерело: https://sud.ua
Витрати платників податку на оплату вартості товарів (робіт, послуг), які оплачуються нерезидентам, розташованим на території офшорних зон, включаються до складу витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг).
Обов’язок доведення обставини офшорного статусу контрагента покладається на контролюючий орган.
2 1січня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув касаційну скаргу Офісу великих платників податків ДПС на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 30січня 2017 року й ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 05вересня 2017 року у справі No805/4691/16-а (провадження No К/9901/4525/17) за позовом Приватного акціонерного товариства «Новокраматорський машинобудівний завод» до Офісу великих платників податків ДПС про визнання протиправним і скасування податков ого повідомлення-рішення.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Донецький окружний адміністративний суд постановою, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду, позов задовольнив.
Суди попередніх інстанцій застосували положення податкового законодавства в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, з урахуванням якого дійшли висновку про недоведеність безпосереднього розташування контрагентів-нерезидентів у державах, які включені до офшорних зон, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23лютого 2011 року No 143-р «Про віднесення держав до переліку офшорних зон».
Відповідач у касаційній скарзі посилався на те, що при розгляді справи судами попередніх інстанцій надано неналежну правову оцінку обставинам щодо знаходження контрагентів позивача, зареєстрованих у Великій Британії, на території офшорних зон.
Відповідач вважав, що позивачем в порушення вимог пункту 161.2 статті 161 Податкового кодексу України занижені витрати, що враховуються при визначенні об’єктаоподаткування. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення– без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Витрати платників податку на оплату вартості товарів (робіт, послуг), які оплачуються нерезидентам, розташованим на території офшорних зон, включаються доскладу витрат у сумі, що становить 85 відсотків вартості цих товарів (робіт, послуг).
Обов’язок доведення обставини офшорного статусу контрагента покладається на контролюючий орган. У разі виникнення спору між платником податків і державою суд не може відмовити в захисті лише через сумніви в правомірності дій особи. Особливість розподілу тягаря доказування в адміністративних справах не дозволяє трактувати «сумніви» інакше, як неспроможність фіскального органу переконливо довести обґрунтованість і правомірність власних дій у спірних відносинах, тобто невиконання ним свого процесуального обов’язку. Недоведення державним органом обґрунтованості та законності висновків, покладних в основу прийняття оскаржуваних рішень, має стати підставою для надання захисту платнику податків, якщо вчинене ним, на думку державного органу, порушення не було переконливо доведене перед судом. Відповідач у справі недовів обґрунтованості та відповідності нормам чинного законодавства висновків щодо допущення позивачем порушень чинного податкового законодавства. Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що порушення, яке було передумовою прийняття оскаржуваного індивідуального акта, не було доведене відповідачем перед судом.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 21січня 2021року у справі No805/4691/16-аможна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/94328318.
Прощена (анульована) сума основного боргу за кредитним договором є додатковим благом і належить до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 13січня 2021року у справі No 815/3071/18 можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/94129661.
