Квартира в багатоквартирному житловому будинку, не виведена із житлового фонду, не може бути зареєстрована як потужність із виробництва та/або обігу харчових продуктів у розумінні Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», оскільки існує пряма заборона закону на використання квартири не за призначенням.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Відповідне положення міститься у постанові КАС ВС від 30 листопада 2020 року у справі № 520/10868/19.
Обставини справи
Особа оскаржила рішення ГУ Держпродспоживслужби про відмову у державній реєстрації потужності. Згідно із заявою позивача про державну реєстрацію потужностей вказана діяльність (реалізація) мала здійснюватися оператором ринку за адресою, за якою розміщена квартира у багатоквартирному житловому будинку, що не виведена із житлового фонду. Фактичною підставою для відмови у державній реєстрації потужності став висновок суб’єкта владних повноважень про те, що житловий будинок не є та не може бути місцем реєстрації потужності за змістом п. 69 ч. 1 ст. 1 Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів». Відповідно, заява про державну реєстрацію потужності містить неповну інформацію: не зазначено назву (опис) потужності, її адресу, натомість зазначено житловий будинок та його адресу.
На обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що подана заява та документи відповідають вимогам ч. 3 ст. 25 Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», а тому рішення відповідача є протиправним і таким, що порушує його права.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції рішення суду попередньої інстанції скасував та прийняв нове рішення, яким позов задовольнив частково. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивач у поданих до ГУ Держпродспоживслужби заявах вказав усі обов’язкові відомості, а посилання відповідача на зазначення у заяві неповної інформації щодо назви (опису) потужності та її адреси не відповідають фактичним обставинам справи.
Позиція ВС
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду не погодився з такими висновками суду апеляційної інстанції, зазначивши про законність рішення суду першої інстанції, і задовольнив касаційну скаргу ГУ Держпродспоживслужби, рішення суду апеляційної інстанції скасував та залишив у силі рішення суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зауважив, що ч. 1 ст. 383 ЦК передбачено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
При цьому потужність за вказаною адресою має відповідати вимогам, визначеним ст. 41 Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів». Згідно із цією нормою потужності, на яких здійснюється виробництво та/або обіг харчових продуктів, повинні відповідати таким вимогам:
1) підтримуватися в чистому та робочому стані;
2) бути спланованими, сконструйованими та розміщеними для належного утримання, чищення та/або дезінфекції, запобігання або мінімізації будь-якого забруднення, а також здійснення заходів, необхідних для забезпечення гігієнічних вимог, у тому числі заходів з боротьби із шкідниками, запобігання накопиченню бруду, контакту з токсичними речовинами та матеріалами, забрудненню харчових продуктів, підтримання необхідних температурних режимів;
3) мати належну природну або механічну вентиляцію. Система вентиляції має бути сконструйована таким чином, щоб механічний потік повітря із забрудненої зони не потрапляв до чистої зони, був забезпечений безперешкодний доступ до фільтрів та інших частин, які необхідно чистити або замінювати;
4) забезпечуватися належним природним та/або штучним освітленням приміщення, необхідним для виробництва та/або зберігання харчових продуктів;
5) підлога повинна мати достатню дренажну систему, конструкція якої запобігатиме ризику забруднення. При відкритих та/або частково відкритих дренажних каналах рух відходів має бути з чистої до забрудненої зони.
Суди попередніх інстанцій встановили, що вказана позивачем адреса реєстрації потужності є адресою, за якою розміщена квартира в багатоквартирному будинку, що не виведена із житлового фонду. Отже, позивач фактично просить про надання дозволу вести господарську діяльність з реалізації харчових продуктів із квартири, яка не переведена у нежитловий фонд.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що квартира в багатоквартирному житловому будинку, не виведена із житлового фонду, не може бути зареєстрована як потужність із виробництва та/або обігу харчових продуктів у розумінні Закону «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», оскільки існує пряма заборона закону на використання квартири не за призначенням.
За матеріалами ВС.
Висновок ВС у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові №209/2642/18 від 9 грудня 2020 року:
Короткий зміст позовних вимог:
У серпні 2018 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2 про втрату права користування житлом колишнього члена сім’ї власника житла.
Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі договору купівлі-продажу від 1.08.96 є власником квартири за Адресою 1. Після придбання квартири в ній були зареєстровані вона, її чоловік, син та Особа 2, яка є її донькою. 10.04.2015 чоловік із сином знялися з реєстраційного обліку в спірній квартирі. З початку серпня 2017 року Особа 2, не пояснивши причин, забрала свої особисті речі та покинула спірну квартиру і не проживає у ній.
Особа 1 не перешкоджала Особі 2 у користуванні цією квартирою. У зв’язку з тим, що Особа 2 не знімається з реєстраційного обліку в спірній квартирі, вона вимушена сплачувати комунальні послуги відповідно до кількості осіб і позбавлена можливості вільно розпоряджатися своєю власністю.
Ураховуючи викладене, Особа 1 просила визнати Особу 2 такою, що втратила право користування квартирою за Адресою 1.
У жовтні 2018 року Особа 2 звернулась до суду із зустрічним позовом до Особи 1 про вселення.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що Особа 2 після придбання Особою 1 квартири за Адресою 1 була там зареєстрована як член сім’ї. З серпня 2017 року вона вимушено не проживає у спірній квартирі, оскільки посварилася зі своєю матір’ю Особою 1, в квартирі залишились її особисті речі. Вона неодноразово намагалася помиритися з матір’ю, натомість остання миритися не бажала та перешкоджала їй у доступі до квартири, спочатку фізично, а згодом взагалі змінила замки та не дала ключі від вхідних дверей, позбавивши її таким чином права користуватися спірною квартирою.
У жовтні 2018 року вона звернулася до Дніпровського відділу поліції із заявою про вчинення Особою 1 перешкод у користуванні нею спірною квартирою, проте їй було рекомендовано звернутися до суду по захист свого порушеного права. Іншого житла, окрім спірної квартири, вона не має і інтересу до цієї квартири вона не втратила.
Ураховуючи викладене, Особа 2 просила вселити її у квартиру за Адресою 1.
Протокольною ухвалою від 27.11.2018 Дніпровський райсуд м.Дніпродзержинська прийняв до розгляду зустрічний позов та об’єднав його в одне провадження з основним позовом.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій:
Рішенням Дніпровського райсуду від 10.12.2018, залишеним без змін постановою ДАС від 9.04.2019, позов Особи 1 задоволено.
Визнано Особу 1 такою, що втратила право користування квартирою за Адресою 1, на підставі ч.2 ст.405 Цивільного кодексу.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
У задоволенні зустрічного позову Особи 2 відмовлено.
Суди виходили із того, що з 2.08.2017 і до тепер Особа 2 добровільно не проживає в квартирі за Адресою 1, будь-яких перешкод у проживанні у цій квартирі їй ніхто не чинить, добровільно знятися з реєстраційного обліку вона відмовляється, поважних причин її відсутності в спірній квартирі не встановлено, тому наявні підстави для зняття її з реєстраційного обліку. У задоволенні зустрічного позову відмовлено за його необґрунтованістю та недоведеністю.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів:
У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, Особа 2 просила скасувати рішення Дніпровського райсуду від 10.12.2018 та постанову ДАС від 9.04.2019 і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Особи 1 відмовити, а зустрічний позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що в спірній квартирі вона не проживає через конфлікт з матір’ю Особою 1. Протягом 2018 року вона разом із своєю подругою неодноразово приходила до спірної квартири, однак не могла потрапити до неї, оскільки двері були зачинені, а замок у тамбурі змінений, що підтверджується поясненнями свідка.
Крім того, іншого житла Особа 2 не має, інтерес до спірної квартири вона не втратила, однак їй чиняться перешкоди у користуванні цією квартирою. Вважає, що вона має поважні підстави для збереження за нею права на користування цією квартирою <…>.
Мотиви, з яких виходить ВС, і застосовані норми права
Конституцією передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст.47 Конституції, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною 1 ст.383 ЦК та ст.150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їхніх сімей та інших осіб.
Згідно з ч.1 ст.156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього кодексу, а саме — подружжя, їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 317 ЦК встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Згідно з ст.391 ЦК власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.
Статтею 405 ЦК передбачено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов’язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені ст.71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Частиною 4 ст.10 ЦПК і ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов’язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано
Верховною Радою, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно із ст.8 конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме
— від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, п.36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13.05.2008 у справі «Мак-Кенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, п.50).
Втручання держави є порушенням ст.8 конвенції, якщо воно не має законної мети, що перелічені у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18.12.2008 у справі «Савіни проти України», заява №39948/06, п.47).
У п.44 рішення ЄСПЛ від 2.12.2010 в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява №30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути розмірним із поставленою законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини непроживання Особи 2 у квартирі за Адресою 1, зокрема того, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси Особи 1 як власника квартири за Адресою 1 та Особи 2, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більш як 20 років та не має іншого житла.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не виконали вимог, передбачених процесуальним законодавством, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги:
На стадії касаційного перегляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення ст.400 ЦПК.
Положеннями пп.1, 2 ч.3 ст.411 ЦПК передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із ч.4 ст.411 ЦПК справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що порушення норм процесуального права допущені судом і першої, і апеляційної інстанції, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Далее
Верховний Суд не погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне:Далее
Суть справи: прокурор звернувся із позовом до міської ради про визнання незаконним та скасування рішення щодо приватизації вбудованого нежитлового приміщення шляхом викупу. Він зазначив, що орендар не набув права на приватизацію, оскільки орган місцевого самоврядування, на час здійснення поліпшень, не надав згоду на їх здійснення.
Місцевий та апеляційний суди у задоволенні позову відмовили.
Колегія суддів Господарського суду ВС із таким висновком погодилась.
Відповідну постанову у справі № 906/967/19 ВС прийняв 22.09.2020.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до положень частини 1 статті 18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» приватизація об`єктів державної та комунальної власності, переданих в оренду, здійснюється шляхом продажу на аукціоні або шляхом викупу, якщо виконуються умови, передбачені частиною другою цієї статті.
Частиною 2 статті 18 цього Закону передбачено, що орендар одержує право на викуп орендованого майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) за ціною, визначеною за результатами його незалежної оцінки, якщо виконується кожна з таких умов:
орендарем здійснено поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від відповідного об`єкта без заподіяння йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, визначеної суб`єктом оціночної діяльності для цілей оренди майна;
орендар отримав письмову згоду орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень, які надають йому право на приватизацію майна шляхом викупу;
невід`ємні поліпшення виконані в межах трирічного строку з дати визначення ринкової вартості майна для цілей укладання договору оренди або для цілей продовження договору оренди;
здійснення і склад невід`ємних поліпшень, у тому числі невід`ємний характер поліпшень, підтверджені висновком будівельної експертизи, а вартість невід`ємних поліпшень, підтверджених висновком будівельної експертизи, визначена суб`єктом оціночної діяльності;
орендар належно виконує умови договору оренди, відсутня заборгованість з орендної плати;
договір оренди є чинним на момент приватизації.
Надання згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень здійснюється в порядку, визначеному Фондом державного майна України або представницьким органом місцевого самоврядування.
Судами попередніх інстанцій установлено, що орендар здійснив невід`ємні поліпшення в орендованому нежитловому приміщення до прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, яким надавалася згода на здійснення невід`ємних поліпшень комунальної власності.
Положення частини 2 статті 18 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» і Порядку № 686 встановлюють, що передумовою приватизації об`єкту оренди шляхом викупу, зокрема, є умова щодо отримання письмової згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень орендарем.
Разом з тим колегія суддів зауважує, що зі змісту наведених положень не вбачається імперативної вимоги щодо попереднього отримання орендарем письмової згоди орендодавця на здійснення невід`ємних поліпшень.
З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що надання орендодавцем згоди орендарю уже після здійснення останнім невід`ємних поліпшень орендованого майна свідчить про подальше схвалення радою невід`ємних поліпшень і не суперечить законодавству.
За матеріалами: Лігазакон
Далее
За загальним правилом положення про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Отже, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; ці обставини визнані судом поважними. Подібний висновок викладений Верховним Судом України у постанові З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви. Разом з тим, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо. При цьому, судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні. Подібна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 381/4482/16-ц (провадження № 61-12844св18). Рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Судові рішення мотивовані тим, що позивач пропустив строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, оскільки він у зв`язку з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для нього не міг вчасно звернутися до нотаріуса з указаною вище заявою. На підтвердження цих обставин ОСОБА_1 посилався на табель обліку робочого часу, який міститься в матеріалах справи (а. с. 11-18). Разом з тим, з указаного табелю вбачається, що позивач перебував у відрядженні лише 5 днів на тиждень протягом строку з квітня 2019 року по 21 листопада 2019 року. Отже, інформація, викладена в табелі робочого часу, не може бути підставою для визнання поважною причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, оскільки поважність причин підлягає доведенню на підставі сукупності доказів, які в достатній мірі підтверджують наявність фактів, якими обґрунтовуються вимоги. Таким чином, вищевказані докази не підтверджують поважних причин, які пов`язані з об`єктивними, непереборними та істотними труднощами для спадкоємця, що унеможливили звернення до нотаріуса у визначений частиною першою статті 1270 ЦК України строк. Належних та допустимих доказів, які б підтверджували перебування позивача у відрядженні за межами України та тривалість такого відрядження, позивач суду не надав та матеріали справи не містять. Крім того, вирішуючи спір суди не врахували, що 
неспілкування позивача зі спадкодавцем внаслідок неприязних відносини між ними, а також необізнаність спадкоємця про факт смерті батька не є об`єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов`язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини. Разом з тим саме по собі незнання про смерть спадкодавця без установлення інших об`єктивних, непереборних, істотних труднощів на вчинення дій щодо прийняття спадщини не свідчить про поважність пропуску зазначеного строку. Також безпідставним є посилання позивача на недобросовісність поведінки іншого спадкоємця — відповідача (дружини спадкодавця), щодо ненадання відомостей про відкриття спадщини, оскільки вказані обставини також не свідчать про поважність причин пропуску позивачем строку для подання заяви про прийняття спадщини, так як не є перешкодою на вчинення спадкоємцем дій по прийняттю спадщини відповідно до норм цивільного права. Принцип «пропорційності» тісно пов`язаний з принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід`ємну складову та інструмент верховенства права. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Тлумачення та застосування національного законодавства — прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з точки зору тлумачення їх у світлі практики Європейського суду з прав людини. Суди не врахували принцип пропорційності між застосованим заходом та переслідуваною метою, не забезпечили розумного балансу між інтересами сторін. Ужиті судами заходи не є ефективними з точки зору розв`язання проблеми у цій справі і водночас не є пропорційними щодо прав сторін. Враховуючи, що концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, суди не перевірили дотримання балансу інтересів кожного зі сторін, зокрема іншого спадкоємця — дружини спадкодавця, яка є власником 1/2 частини спірної квартири та інвалідом першої групи, а також постійно проживає у цій квартирі з 1981 року, та в сукупності дійшли помилкового висновку про наявність підстав для визначення позивачу додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. Отже, з огляду на обставини цієї справи, обмеження позивача на прийняття спадщини, який пропустив визначений частиною першою статті 1270 ЦК України строк без поважних причин, є пропорційними і водночас його необхідним наслідком.Далее
Кассационный административный суд в составе Верховного Суда разъяснил особенности и сроки выплаты компенсации за неполученное вещевое имущество при увольнении. Об этом сообщает пресс-служба ВС.
Уволенное с военной службы лицо обжаловало бездействие ответчика — воинской части Национальной гвардии Украины, которое заключалось в невыплате ему (истцу) денежной компенсации стоимости неполученного вещевого имущества. Истец просил взыскать эту денежную компенсацию, а также средний заработок за несвоевременный расчет при увольнении (невыплата компенсации за вещевое имущество) в его пользу за период со дня его исключения из списков личного состава по день принятия судебного решения по этому делу.
Окружной административный суд иск удовлетворил, апелляционный суд отменил это решение в части удовлетворения исковых требований о взыскании с воинской части среднего заработка за несвоевременный расчет при увольнении, мотивируя тем, что компенсация за неполученное вещевое имущество не является составляющей заработной платы, а потому на эту сумму не распространяются требования стст. 116, 117 КЗоТ Украины по выплате среднего заработка за время задержки расчета при увольнении военнослужащего.
Верховный Суд не согласился с этим выводом суда апелляционной инстанции, указав, что он основывается на неправильном применении норм материального права, а также изменил решение суда первой инстанции относительно начисления суммы среднего заработка за несвоевременную выплату компенсации за неиспользованное вещевое имущество.
Коллегия судей в составе судебной палаты КАС ВС определила правовую природу компенсации за неполученное вещевое имущество и сроки ее выплаты, указав следующее.
Согласно ч. 2 ст. 1-2 Закона Украины «О социальной и правовой защите военнослужащих и членов их семей» в связи с особым характером военной службы, связанной с защитой Отечества, военнослужащим предоставляются определенные законом льготы, гарантии и компенсации.
Вещевое обеспечение не имеет характера вознаграждения за выполненную работу, а направлено прежде всего на удовлетворение потребностей военнослужащих во время несения ими военной службы в соответствии с п. 2 Инструкции об организации вещевого обеспечения военнослужащих Вооруженных сил Украины в мирное время и особый период, утвержденной приказом Минобороны Украины от 29 апреля 2016 года № 232.
Такие гарантии по обеспечению военнослужащих уместно сравнить с подобными категориями трудового законодательства, а именно п. 3 ч. 1 ст. 29 КЗоТ Украины, согласно которому владелец или уполномоченный им орган обязан до начала работы по заключенному трудовому договору обеспечить работника необходимыми для работы средствами.
Итак, вещевое имущество нельзя отождествлять с заработной платой (денежным обеспечением) военнослужащего.
Относительно правовой природы компенсации за неполученное вещевое имущество судебная палата считает, что ее следует рассматривать как особый, отдельный вид причитающихся военнослужащему сумм.
Действующее законодательство предусматривает обязанность выплатить военнослужащему, который увольняется со службы, денежную компенсацию стоимости неполученного вещевого имущества на день исключения из списков личного состава воинской части (п. 242 Положения о прохождении гражданами Украины военной службы в Вооруженных силах Украины, утвержденного Указом Президента Украины от 10 декабря 2008 года № 1153/2008).
Следовательно, компенсация за неполученное вещевое имущество входит в состав причитающихся уволенному работнику сумм в понимании ст. 116 КЗоТ Украины, которая, в частности, указывает, что должны быть выплачены «все суммы, причитающиеся работнику».
В случае невыплаты указанной компенсации на день исключения лица из списков личного состава воинской части применяется предусмотренная ст. 117 КЗоТ Украины ответственность.
В случае выплаты части (не всех) причитающихся уволенному работнику сумм уменьшается соответственно размер ответственности, который должен быть пропорциональным размеру невыплаченных сумм с учетом того, что все причитающиеся при увольнении суммы составляют 100%, столько же процентов составляет размер среднего заработка.
Далее
