Неактивна участь батька в житті сина спричинена:
тривалим конфліктом між сторонами,проживанням на значній відстані;неналежним усвідомленням матір’ю необхідності участі батька у вихованні сина.Незацікавленість батька, який сплачує аліменти, в підготовці дитини до школи чи необізнаність про стан її здоров’я НЕ МОЖЕ бути підставою для позбавлення батьківських прав, а свідчить про відсутність емоційного зв’язку між членами родини в результаті відсутності спілкування чи різних світоглядів.Важкий емоційний стан дитини обумовлений не присутністю батька в її житті, а конфліктними стосунками між батьками, які використовують сина для образ один одного, зневажають його право на щасливе дитинство та гармонійний розвиток.Далее
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Товариства до Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), у якій позивач просив визнати протиправним та скасувати наказ.
Суть спору полягає в тому, що Департамент провів перевірку позивача з питань дотримання вимог земельного законодавства, під час якої виявив порушення: самовільну зміну виду цільового використання землі, самовільне зайняття суміжної земельної ділянки. Зазначені обставини стали підставою для прийняття оскаржуваного наказу про скасування реєстрації декларацій про початок виконання будівельних робіт (реконструкція приміщень житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями з перерозподілом їх площ під квартири та вбудовані нежитлові приміщення) і готовність до експлуатації об’єкта, який належить до I-III категорії складності.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка під спірною забудовою має цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Натомість відповідач не довів належними доказами того, що об’єкт збудований на спірній земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, тобто не доведено, що позивач у декларації про початок виконання будівельних робіт зазначив недостовірні дані, які дають підстави вважати об’єкт самочинним будівництвом.
Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції. При цьому суд зазначив, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», зокрема ст. 39-1 Закону, встановлено єдину підставу для скасування реєстрації декларації, а саме: подання замовником недостовірних даних, які є підставою вважати об’єкт самочинним будівництвом.
Не погоджуючись із такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач оскаржив їх до Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду залишив касаційну скаргу Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін з огляду на таке.
Аналізуючи законодавчі норми, Верховний Суд зазначив, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», зокрема ст. 39-1, встановлено єдину підставу для скасування реєстрації декларації, а саме: подання замовником недостовірних даних, які є підставою вважати об’єкт самочинним будівництвом.
При цьому недостовірні дані мають відповідати одній із таких умов, які дають підстави вважити об’єкт самочинним будівництвом: об’єкт збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; об’єкт збудований або будується без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи; об’єкт збудований або будується без належно затвердженого проєкту або будівельного паспорта.
Наявність інших недостовірних даних, які не свідчать про самочинне будівництво, не є підставою для скасування реєстрації декларації.
Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що інвесторами об’єкта будівництва оформлено право власності на 55 об’єктів нерухомого майна.
З огляду на наведене Суд зазначив, що після реєстрації права власності на збудований об’єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об’єкта до експлуатації остання вичерпує свою дію фактом виконання та виключає можливість віднесення такого об’єкта до самочинного.
Постанова Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 640/10134/19 (адміністративне провадження № К/9901/24307/20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/92787264.
Підприємницька діяльність передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, які пов’язані з такою діяльністю. Так, систематичний продаж квартир (як в даному випадку — понад 100 квартир) може вважатися саме такою діяльністю.
Відповідне положення міститься у постанові КАС ВС від 6 листопада 2020 року № 826/6329/16.
Обставини справи
ФОП просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він здійснював продаж об’єктів нерухомого майна (квартир) як фізична особа-громадянин, у зв’язку з чим отриманий позивачем дохід не пов’язаний із провадженням підприємницької діяльності, а відтак не підлягає оподаткуванню як дохід фізичної особи-підприємця. Також позивач зазначив про порушення контролюючим органом законодавчо встановленого порядку проведення документальної позапланової невиїзної перевірки.
Позиція ВС
ВС зазначив, що згідно з частиною першою статті 42 Господарського кодексу підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відповідно до частини першої статті 55 Господарського кодексу суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Зі змісту наведених норм вбачається, що підприємницькою діяльністю можна вважати сукупність постійно або систематично здійснюваних дій щодо виробництва матеріальних і нематеріальних благ, реалізації товарів, виконання робіт або надання послуг з метою отримання прибутку. Аналізуючи ознаки притаманні підприємницькій діяльності, можна зробити висновок про те, що остання передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, що пов’язані з такою діяльністю.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що комплекс послідовних цілеспрямованих дій позивача з продажу нерухомого майна є систематичною (більше 100 квартир) діяльністю, метою якої є саме отримання прибутку, оскільки зазначені дії з продажу не можна кваліфікувати як такі, що мали на меті задоволення власних (особистих) потреб фізичної особи, а, отже, вказане є свідченням того, що відповідна діяльність для цілей оподаткування має кваліфікуватися як підприємницька.
Особа звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним. Позивач зазначав, що укладений правочин є фіктивним та таким, що порушує його законні права, оскільки укладений після подання ним заяви про забезпечення позову та відкриття провадження у справі про стягнення заборгованості, дії сторін під час його укладення направлені не на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а на фіктивний перехід права власності на будинок з метою приховання належного боржнику нерухомого майна від наступного звернення стягнення на нього у рахунок виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики, що є підставою для визнання договору дарування недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відмову у задоволенні позову.
Так, з моменту укладення договору дарування набувач проживає у будинку, проводить ремонтні роботи, оплачує комунальні послуги, що підтверджено, зокрема, поясненнями свідків. А на момент укладання оспорюваного правочину рішення суду про стягнення грошової суми не існувало, як і не існувало будь-яких заборон відчуження належного відповідачу нерухомого майна.
Касаційний цивільний суд ВС дійшов іншого висновку та позов задовольнив.
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.
Колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
ВС зауважив, що та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.
Колегія суддів врахувала, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна зобов`язання за договором позики вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже у позивача виникло право вимоги до відповідача у зв`язку з його неплатоспроможністю (постанова від 11.11.2020 у справі № 619/82/19).
Далее
Постанова ВС КАС від 30 вересня 2020 року:
16.12.2017 чоловік придбав зимові черевики за ціною 1400 грн. в магазині за адресою АДРЕСА_1 . пром-ринок «КОТОВСЬКИЙ». Документ про оплату не видавався. Купуючи товар, просив запропонувати йому якісний товар, тобто теплі та непромокаючі черевики. В січні 2018 року ОСОБА_1 вперше взув черевики та виявив їх недоліки (передня частина промокає). Відразу повідомив про це продавця, але той відмовився обміняти товар чи повернути гроші.
Двічі позивач звертався до Держспоживслужби, але вона не вчинила жодних дій для захисту його прав як споживача.
Предметом спору є дотримання територіальним управлінням Держпродспоживслужби порядку належного розгляду звернення споживача щодо придбання неякісного товару, а підставами позову — не проведення перевірки відносно продавця товару.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що Головне управління Держпродспоживслужби в Одеській області неналежно розглянуло звернення ОСОБА_1 , відмовивши в проведенні позапланового заходу. Тому дії відповідача є протиправними.
Відповідач рішення не оскаржує, тому в частині правомірності цього висновку судові рішення не переглядаються.
Що стосується відшкодування моральної шкоди, Суди дійшли висновку про відсутність доказів, які б підтверджували завдання позивачу моральної шкоди і свідчили про наявність причинно — наслідкового зв`язку між нібито допущеною бездіяльністю відповідача і тими наслідками, про які зазначено у позові.
Проте колегія суддів Верховного Суду з цим висновком не погоджується з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 43 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача — суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження — емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п.52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується — обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України) (п.57).
Вимоги про відшкодування моральної шкоди у сумі 200 000 гривень позивач пов`язував з протиправністю не вчинення жодних належних дій за його зверненням, за яким рішення про вжиття, чи навіть би невжиття заходів з проведення державного нагляду (контролю) не було прийнято. Двічі звернення повертав відповідач. Окрім того, тривала боротьба за свої законні права як споживача якісних послуг виснажує його, завдає душевних страждань, що викликало у нього знервованість, дискомфорт, почуття безперспективності витрачених зусиль і часу, зневіру в законності дій відповідача, який є державним органом. Позивач залишився без взуття взимку, яке придбав за 1400 грн. При цьому, пенсія є єдиним його джерелом доходу. Позивач вважає, що відповідач безпідставно не прийняв жодного рішення за його заявою.
Відповідач пояснив, що не доведено наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями та шкодою.
Доводи суб`єкта владних повноважень щодо відсутності доказів його вини Суд відхиляє, оскільки суди попередніх дійшли правильного висновку про протиправність дій відповідача у цій справі. Отже існують обґрунтовані правові підстави для покладення обов`язку з відшкодування моральної шкоди, яку таку було завдано.
Що стосується факту завдання моральної шкоди, то позивач зазнав негативних емоції, змістом яких є занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Суд вважає, що з урахуванням вразливого стану позивача як інваліда, негативні емоції, викликані протиправними діями відповідача, досягли рівня страждання (у розумінні ст. 23 ЦК України), а отже моральну шкоду було завдано.
Визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, Суд виходить з засад розумності та справедливості.
У постанові від 05.12.2018 у справі № 210/5258/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у ч. 3 ст. 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з судами першої й апеляційної інстанцій, які задовольнили позовну вимогу у розмірі майже вчетверо меншому порівняно з тим, який просив стягнути позивач. Проте, не відкинувши жодні аргументи позивача про обставини, які свідчать про глибину його фізичного болю та страждань, не навели мотивів для такого визначення розміру відшкодування моральної шкоди (п. 68, 70).
Отже, зменшуючи визначений позивачем розмір відшкодування моральної шкоди, суди повинні наводити відповідні мотиви.
Суд бере до уваги, що відповідач двічі отримував звернення від позивача та двічі стверджував, що через відсутність інформації про найменування суб`єкта господарювання (продавця) не може виришіти заяву ОСОБА_1 .
Проте згодом відповідач все таки спромігся вчинити необхідні дії щодо з`ясування особи продавця та все таки здійснив перевірку продавця і той погодився повернути 2000 грн. Отже, обставини, на які покликався відповідач, не були реальними перешкодами для реалізації повноважень щодо захисту прав споживача ОСОБА_1 .
Водночас, Суд не вбачає причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та погіршенням стану здоров`я позивача, тому ця обставина не може свідчити про завдання моральної шкоди відповідачем.
Суд бере до уваги також і те, що внаслідок втручання відповідача права споживача врешті-решт було захищено і кошти за неякісний товари йому повернуто. Отже, відповідач, хоч і з затримкою, але захистив права позивача як споживача.
З огляду на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що з огляду на обставини справи справедливим буде присудження відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000 гривень.
Далее
