Постанова ВС від 11.03.2020р. у справі № 360/2312/16-ц
Право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України). Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого у статті 1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї. Згідно з частиною першою статті 1269 ЦК України, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Відповідно до пункту 211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженої наказом міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, у редакції, чинній на час відкриття спадщини, свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які постійно проживали разом зі спадкодавцем чи подали заяву нотаріусу про прийняття спадщини. Доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем. Верховний Суд зазначає, що саме реєстрація спадкоємця за місцем проживання спадкодавця на час смерті спадкодавця свідчить про «автоматичне прийняття спадкоємцем спадщини». Таким чином спадкоємцю достатньо звернутись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини і надати паспорт із реєстрацією за місцем проживання спадкодавця, і нотаріус буде вважати цього спадкоємця таким, що прийняв спадщину.Далее
Позивач вказував на відсутність у нього зобов’язань зі сплати будь-яких податків, зборів чи внесків, пов’язаних з веденням підприємницької діяльності, оскільки він не здійснював підприємницьку/господарську діяльність як фізична особа-підприємець. Також наголошував, що у період, за який відповідачем нараховано недоїмку зі сплати єдиного внеску, позивач перебував у трудових відносинах із підприємством, яке здійснювало відрахування єдиного внеску з отриманої ним заробітної плати.
Рішенням місцевого суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позову відмовлено.
Позиція Верховного Суду
ВС зазначив, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, та за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі особи у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування з відповідним статусом.
Згідно з частиною третьою статті 341 КАС суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (у даному випадку йдеться про постанову ВП ВС від 1 липня 2020 року у справі № 260/81/19).
Як зазначалося вище, спірним питанням у цій справі є наявність у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI і, як наслідок, наявність обов’язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі у 2017-2018 роках за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.
Отже, до предмета доказування в цій справі входять обставини щодо наявності можливості в осіб, які набули статусу суб’єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
Водночас суди попередніх інстанцій, вважаючи встановленим, що позивач мав статус ФОП протягом спірного періоду та був платником єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI, вказане вище правове питання не досліджували, натомість обмежились лише аналізом приписів Закону № 2464-VI та висновком про наявність у позивача обов’язку сплачувати ЄСВ у 2017-2018 роках.
Поряд із тим, як зазначалось вище, суб’єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у нього статусу ФОП має значення для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення.
Статтею 353 КАС передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій з направленням справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Так, Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу.
Далее
Суть справи: позивач звернувся до суду з позовом про зменшення розміру аліментів.
Позивач вказав, що у нього в іншому шлюбі народилася дитина та змінився матеріальний стан, що є підставою для зменшення розміру аліментів відповідно до положень статті 192 СК України. Крім того, на підставі договору дарування він подарував відповідачці 1/2 частку квартири.
З урахуванням викладеного позивач просив суд змінити розмір аліментів, що стягуються з нього відповідачці на утримання дитини — з 1/4 частки його заробітку (доходу), але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, до 1/8 частки заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно до досягнення дитиною повноліття.
Місцевий суд позов задовольнив частково: змінив розмір аліментів з 1/4 до 1/6 частки заробітку (доходу) позивача щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня набрання цим рішенням законної сили до досягнення дитиною повноліття. Суд зазначив, що майновий стан позивача дозволяє йому сплачувати аліменти у більшому розмірі ніж 1/8 частка від його заробітку (доходу) щомісячно і це не призведе до значного погіршення майнового стану новоствореної сім’ї. Апеляційний суд із таким висновком погодився.
Однак колегія суддів Цивільного суду ВС скасувала рішення судів попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні позову.
Верховний Суд скасував судові рішення міського та апеляційного судів і призначив новий розгляд у суді першої інстанції. Відповідну постанову у справі № 565/2071/19 ВС прийняв 16.09.2020.
Верховний Суд вказав, що звертаючись до суду з позовом про зміну (зменшення) розміру аліментів, позивач посилався на те, що у нього змінився сімейний і матеріальний стан, оскільки народилася дочка від іншого шлюбу.
Статтею 192 СК України передбачено можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених у судовому порядку підстав, а саме: зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Аналіз цієї норми права дає підстави для висновку що підставами зміни розміру аліментів є як зміна матеріального, так і зміна сімейного стану як самостійна підстава для зменшення або збільшення розміру аліментів.
При цьому такі положення закону не виключають одночасне настання обох підстав для зміни розміру аліментів: і зміни сімейного і зміни матеріального стану. Однак, зміна сімейного стану є самостійною, не залежної від зміни матеріального стану підставою для зміни розміру аліментів.
Також ВС зазначив, що суди не звернули уваги на те, що зміна сімейного стану позивача, а саме народження дитини, не є безумовною підставою для зміни розміру аліментів.
Колегія суддів вирішила, що суди не врахували те, що позивач належними та допустимими доказами не підтвердив погіршення його майнового стану, у тому числі, у зв’язку з народженням дитини від іншого шлюбу, а навпаки судами було встановлено збільшення доходів останнього.
Крім того, батьки не мають компенсувати зменшення розміру аліментів за рахунок збільшення утримання однієї дитини порівняно з іншою.
Далее
Далее
Районний суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, повернув заявникам клопотання про затвердження мирової угоди у спорі про стягнення заборгованості за кредитним договором, подане сторонами після ухвалення судового рішення у справі.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду погодився із судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій і навів таке правове обґрунтування.
Системний аналіз та тлумачення ст. 207 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що укладення мирової угоди є правом сторін, яким вони можуть скористатися у будь-який момент судового розгляду, тобто після відкриття провадження у справі судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції та до ухвалення судового рішення за результатами такого розгляду.
Після ухвалення судового рішення судовий процес припиняється. Разом з тим процес захисту прав продовжується у формі виконання судового рішення, яке може відбуватися у добровільному чи примусовому порядку (виконавче провадження).
При цьому добровільний порядок, на відміну від примусового, на законодавчому рівні не регулюється.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» сторони у процесі виконання рішення мають право укласти мирову угоду, що затверджується (визнається) судом, який видав виконавчий документ.
У ч. 1 ст. 434 ЦПК України закріплено, що мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ.
Отже, на законодавчому рівні встановлений імперативний припис щодо часу, коли може бути укладена мирова угода після ухвалення судового рішення, тобто закінчення судового процесу, та кола суб’єктів, уповноважених звернутися до суду з клопотанням про затвердження мирової угоди, які розширеному тлумаченню не підлягають.
На відміну від раніше чинної ч. 1 ст. 372 ЦПК України 2004 року, викладеної в новій редакції відповідно до Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», яка дозволяла укладення мирової угоди як до відкриття виконавчого провадження, так і під час виконавчого провадження, у ч. 1 ст. 434 ЦПК України встановлено, що зазначене право може бути реалізовано лише в процесі примусового виконання судового рішення, тобто за наявності відкритого виконавчого провадження.
Суб’єктами, які уповноважені звертатися до суду з клопотанням про затвердження мирової угоди, є державні або приватні виконавці, на виконанні в яких перебуває відповідне виконавче провадження.
Із постановою Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 753/16296/14-ц (провадження № 61-8665св20) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – http://reyestr.court.gov.ua/.
Верховний Суд
Далее
