Заповіт, посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження, є нікчемним.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 28 серпня 2020 року у справі № 185/2052/19.
Обставини справи
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за заповітом.
Суди встановили, що після бабусі позивача залишилося спадкове майно, а саме, квартира, яку вона заповіла позивачу. Бабуся позивача не могла за станом здоров’я виїхати за межі тимчасово окупованої території, заповіт було посвідчено нотаріусом на окупованій території.
Рішенням суду першої інстанції встановлено факт смерті бабусі у місті Донецьку. Після смерті бабусі позивач фактично прийняв спадщину за заповітом щодо нерухомого майна і не відмовлявся від неї, проте нотаріусом йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв’язку з тим, що заповіт був складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Рішенням суду перщої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні позовних вимог про визнання за ним в порядку спадкування за заповітом право власності на квартиру відмовлено.
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд погодився з таким рішенням судів з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів № 1085-р до зазначених населених пунктів належить місто Донецьк.
Відповідно до статті 9 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
До таких актів належить і заповіт бабусі позивача, посвідчений нотаріусом Донецької Народної Республіки Донецького міського нотаріального округу, оскільки він посвідчений (виданий) службовою особою (нотаріусом) на тимчасово окупованій території, на якій органи державної влади, посадові та службові особи України не здійснюють свої повноваження.
Оскільки зазначений заповіт відповідно до положень статті 9 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» є недійсним і не створює правових наслідків, тобто є нікчемним, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на спадкове майно за цим заповітом.
Далее
Постанова КЦС ВС від 21.09.2020 № 130/2517/18 (61-14962св19):
Суддя-доповідач: Фаловська І. М.
Ключові тези:
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.У вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини у такому випадку потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд касаційної інстанції у окремих своїх постановах керується аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».Враховуючи обставини справи, наявності заповіту на користь позивача як спадкоємця майна ОСОБА_4 , недобросовісну поведінку відповідачів та нотаріуса, а також наведені позивачем причини, які є об`єктивними та істотними труднощами, суди відповідно до положень частини третьої статті 1272 ЦК України дійшли правильного та обґрунтованого висновку, що наявні правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.Далее
Податкова інформація не може слугувати беззаперечним доказом того, що між позивачем та його контрагентами не проводились господарські операції, оскільки податкові органи не досліджували всіх обставин відповідних операцій на предмет встановлення факту поставки товару.
Біль того, у випадку, якщо в силу закону податковим органом отримано податкову інформацію, в якій викладені висновки про наявність ознак фіктивної господарської діяльності контрагента, відсутність факту реального вчинення господарських операцій, вчинення контрагентом платника податків нікчемного правочину або відображення в звітності показників господарських операцій, які фактично не відбулись, не звільняє такий податковий орган від виконання обов`язку щодо встановлення та доведення факту вчинення конкретним платником податків порушення закону.
Викладена в листах податкова інформація ґрунтувалася лише на аналізі інформації з баз даних податкового органу та носить інформативний характер. Натомість, податковий орган не надав доказів того, що ним перевірялися первинні документи контрагентів позивача, що свідчить про безпідставність його висновку щодо нереальності спірних господарських операцій.
Постанова Верховного Суду від 16.09.2020р. (справа № 520/4150/19). Далее
У березні 2016 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до ПОСП «Казавчин-Агро» про визнання договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що Особа 1 є власником земельної частки (паю) площею 2,3647 га, кадастровий №*, розташованої на території Бандурівської сільської ради Гайворонського району Кіровоградської області, що підтверджено державним актом на право приватної власності на землю серії ІІІ-КР №009701, виданого 22.05.2002, та інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно за №11901034. Земельну ділянку Особа 1 обробляла самостійно, однак наприкінці 2015 року їй стало відомо про існування договору оренди від 16.09.2015 №775, укладеного між нею та ПОСП «Казавчин-Агро». Позивач вважала, що зазначений договір є недійсним, оскільки вона його не підписувала і на підписання договору нікого не уповноважувала, тобто відсутнє її волевиявлення на вчинення цього правочину.
Посилаючись на викладене, Особа 1 просила суд визнати зазначений договір оренди недійсним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Рішенням Гайворонського районного суду Кіровоградської області від 24.02.2017, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 26.04.2017, позов Особи 1 задоволено.
Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки №775 площею 2,3647 га, укладений 16.09.2015 між Особою 1 та ПОСП «Казавчин-Агро», зареєстрований в Державному земельному кадастрі 25.11.2015, індексний №26444818.
Стягнуто з ПОСП «Казавчин-Агро» на користь Особи 1 судові витрати у загальній сумі 9820,84 грн.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не підписувала оспорюваного договору оренди №775, тому відповідно до стст.203, 215 Цивільного кодексу цей правочин є недійсним, оскільки волевиявлення Особи 1 не було вільним, не відповідало її внутрішній волі, а укладення правочину від імені позивача невстановленою особою суперечить закону.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Суди встановили, що Особа 1 є власником ділянки площею 2,3647 га, яка призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та розташована на території Бандурівської сільської ради Гайворонського району Кіровоградської області.
25.11.2015 державним реєстратором Реєстраційної служби Гайворонського РУЮ Кіровоградської області проведено державну реєстрацію права оренди належної позивачу земельної ділянки на підставі договору оренди №775, укладеного орендодавцем Особою 1 та орендарем ПОСП «Казавчин-Агро» строком на 7 років.
Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи від 9.12.2016 №1916 підпис від імені Особи 1 у договорі №775, який міститься на третьому аркуші у розд.13. «Реквізити та підписи сторін» у колонці «Орендодавець» у графі «Особа 1», виконаний не самою Особою 1, а іншою — з деяким наслідуванням підпису Особи 1.
Згідно із ч.1 ст.202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч.4
цієї ж статті).
У ст.203 ЦК визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Згідно із ч.2 ст.207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до ч.4 ст.263 Цивільного процесуального кодексу при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах ВС.
У постанові колегії суддів другої судової палати КЦС від 22.01.2020 у справі №674/461/16-ц зроблено висновок, що «підпис є обов’язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника(-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документа, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».
Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з ч.1 ст.14 закону «Про оренду землі» договір оренди землі укладається в письмовій формі.
Встановивши, що Особа 1 договору оренди землі не підписувала, відповідно, істотних умов цього договору не погоджувала, суди зробили обґрунтований висновок, що в Особи 1 було відсутнє волевиявлення на укладення спірного договору.
Разом з тим у постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц Велика палата ВС зазначила: «Якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Відповідно до ст.204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує чч.2, 3 ст.215 ЦК, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом з тим ВП ВС констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення».
Згідно з ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, не визнані або оспорені відповідачем і по захист яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Враховуючи наведене, спірний договір оренди землі є неукладеним, тому у задоволенні позову слід відмовити саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, оскільки неможливо визнати неукладений правочин недійсним.
При цьому за наявності для того підстав позивач не позбавлена права заявити вимогу про усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема шляхом пред’явлення вимоги про повернення земельної ділянки або скасування запису про державну реєстрацію речового права. Негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (див. постанову ВП ВС від 4.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, п.96).
Постанова КЦС ВС від 27.12.2019 № 686/11256/16-ц (61-28098св18):Ключові тези:У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, у якому після уточнення вимог просила стягнути солідарно у відшкодування збитків, зап.о.діяних внаслідок залиття квартири, з ОСОБА_2 — у розмірі 3 528,42 грн, ОСОБА_3 — у розмірі 1 764, 21 грн та ОСОБА_4 — у розмірі 1 764, 21 грн, разом у розмірі 7 056, 84 грн. Також просить відшкодувати моральну шкоду з ОСОБА_2 у розмірі 2 500, 00 грн, ОСОБА_3 — у розмірі 1 250, 00 грн, ОСОБА_4 — у розмірі 1 250, 00 грн.Позивач на обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . 30 березня 2016 року з вини відповідачів, які є співвласниками квартири АДРЕСА_3 у цьому ж будинку, відбулося залиття її квартири. Причиною залиття належної позивачу квартири є витік гарячої води з системи опалення, у зв`язку з цим житлове приміщення позивача потребує відновлювального ремонту вартістю 5 183, 00 грн. Разом з цим, позивач зазнала додаткові витрати на оплату послуг експерта у розмірі 1 500, 00 грн та чистку килимових доріжок у розмірі 373, 84 грн. Через залиття квартири позивача, понесення незапланованих витрат і порушення звичного життєвого ритму вона зазнала душевних страждань, а тому, на її переконання, їй має бути відшкодована завдана моральна шкода.У частинах першій, другій статті 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).Таким чином, під збитками необхідно розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. При цьому такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов`язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного випливає, що без здійснення таких витрат неможливим було б відновлення свого порушеного права особою.Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності, для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.При цьому такі витрати мають бути необхідними для відновлення порушеного права та перебувати у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з порушенням.Статтею 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди. Якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підстаТаким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди. Якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності і диспозитивності цивільного процесу, положень ЦК України щодо відшкодування шкоди, саме на відповідача покладено обов`язок доведення відсутності вини у завданні шкоди.Факт залиття квартири, власником якої є позивач, з вини відповідачів підтверджується актом залиття від 04 квітня 2016 року, затвердженого начальником ЖЕК № 1 ОСОБА_5 Актом встановлено, що залиття квартири АДРЕСА_1 відбулось внаслідок витоку теплоносія на крані випуску повітря опалення (батареї), що у квартирі АДРЕСА_3 за цією ж адресою, власниками якої є відповідачі. Зазначений акт у силу статей 58, 59 ЦПК України 2004 року є належним і допустимим доказом, яким спростовуються відповідні посилання касаційної скарги.Разом з цим вину у завданні шкоди позивачу відповідачами не спростовано.Також не заслуговують на увагу доводи заявника, що у мотивувальній частині рішення суду першої інстанції зроблено висновок про стягнення із заявника на відшкодування моральної шкоди 1 000, 00 грн, однак у резолютивній частині рішення присуджено до стягнення 2 000, 00 грн. Зазначені доводи не впливають на правильне по суті судове рішення, оскільки у наступному абзаці мотивувальної частини зазначеного рішення суд першої інстанції, визначаючи пропорційність задоволених позовних вимог, відповідно до кількості відповідачів та належних їм часток у праві власності на квартиру АДРЕСА_3 , визначив, зокрема стягнення з відповідача ОСОБА_2 на відшкодування моральної шкоди 2 000, 00 грн.Також Верховним Судом враховано, що відповідно до частини другої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.Згідно з пунктом 11 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 08 серпня 1992 року № 572, власники, наймачі (орендарі) приміщень житлових будинків несуть відповідальність згідно із законодавством.Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 319 ЦК України власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.Отже, власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Невиконання цього обов`язку, якщо результатом такого невиконання є нанесення шкоди іншим особам, тягне за собою відшкодування власником збитків.Таким чином, встановивши, що позивач довела розмір завданої шкоди, протиправність дій відповідачів, причинний зв`язок між ними, що призвело до залиття квартири позивача, суди першої і апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків, що завдана позивачу шкода підлягає відшкодуванню відповідачами.Відповідачі не спростували належними та допустимими доказами своєї вини у залитті квартири позивача, клопотання про проведення відповідних судових експертиз, зокрема на предмет визначення причин залиття квартири позивача, не заявляли та не надали інших доказів щодо розміру спричиненої позивачу майнової шкоди, хоча це є їх процесуальним обов`язком, оскільки у спірних правовідносинах діє презумпція вини заподіювача шкоди.Доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають, оскільки спростовуються встановленими обставинами справи. Інші доводи касаційної скарги, хоча ґрунтовні і правильні, однак фактично стосуються переоцінки доказів та встановлених на їх підставі обставин справи, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки її частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.Аналізуючи наведене, Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер спірних правовідносин, вірно застосували закон, що їх регулює, надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, врахували принцип повного відшкодування шкоди потерпілому, з`ясували фактичний розмір заподіяних позивачу збитків, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.Далее
