Опубликовано director 23 Сен 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Постанова КАС ВС від 17.09.2020 № 685/1307/16-а (К/9901/23130/18):
Суддя-доповідач: Кашпур О.В.
Встановлення дорожніх знаків та як наслідок зміна схеми організації дорожнього руху органом місцевого самоврядування повинно бути погоджено із органами внутрішніх справ
Ключові тези:
1. У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:— визнати протиправними та скасувати рішення Теофіпольської селищної ради шостого скликання від 11 лютого 2015 року №15-36/2015 щодо встановлення поверхневої перешкоди (шлагбаума) та дорожніх знаків, а саме, 3.3 «Рух вантажних автомобілів заборонено» на перехресті вулиць Г. Попружного та Заводська, вулиць Макаренка та Небесної Сотні (поблизу музичної школи), шлагбауму (лише для проїзду легкових автомобілів) на відрізку дороги по вул. Франка (садиба НОМЕР_1 ОСОБА_12 );
— визнати протиправними та скасувати рішення рішення Теофіпольської селищної ради від 20 травня 2015 року № 12-39/2015 щодо встановлення дорожніх знаків 3.3 «Рух вантажних автомобілів заборонено» по АДРЕСА_1 ( ОСОБА_13 ) і на проїзді на вулицю Макаренка біля магазину ПП ОСОБА_14 ;
— зобов`язати Теофіпольську селищну раду вчинити дії щодо демонтажу поверхневої перешкоди (шлагбауму) та вище перелічених дорожніх знаків;
— визнати протиправними та скасувати рішення виконавчого комітету Теофіпольської селищної ради від 26 квітня 2007 року №42 щодо встановлення дорожніх знаків по АДРЕСА_1 (біля будинку ТОВ РОСТ приватного підприємця ОСОБА_15 , біля магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» приватного підприємця ОСОБА_16 ) «Рух заборонено» з інформаційними табличками (п. 3.5 рішення) та зобов`язати відповідача вчинити дії щодо демонтажу вказаних дорожніх знаків.
2. На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що відповідно до плану забудови смт Теофіполь вулиці Попружного, Макаренка та Франка, на яких встановлені дорожні знаки 3.3 «Рух вантажних автомобілів заборонено», є об`їзними дорогами і мають використовуватися для руху вантажних транспортних засобів як для проїзду в населеному пункті, так і для проїзду до інших населених пунктів, які межують із смт Теофіполь. Селищна рада своїми рішеннями задовольнила скарги громадян, які проживають на вищезазначених вулицях, але проігнорувала план забудови смт Теофіполь, схему організації дорожнього руху, інтереси громади селищна в цілому та громад інших населених пунктів, проїзд до яких проходить по цих вулицях, як об`їзних автомобільних дорогах. Позивач зазначає також, що встановлення дорожніх знаків та шлагбауму не було належним чином погоджено з органами Міністерства внутрішніх справ. Позивач посилається на те, що проживає в с. Михнівка та займається підприємницькою діяльністю з надання послуг по перевезенню вантажів великогабаритними вантажними автомобілями. Село Михнівка розташоване таким чином, що виїзд з цього села до Теофіпольського цукрового заводу можливий лише через смт Теофіполь, однак проїзд вантажних автомобілів по двох єдиних вулицях Макаренка та Небесної Сотні, які ведуть від с. Михнівка, був заборонений спірними рішеннями селищної ради, так як на в`їзді на ці вулиці були встановлені дорожні знаки 3.3 «Проїзд вантажних автомобілів заборонено». Внаслідок цих дій мешканці сіл Михнівської та Карабіївської сільських рад фактично позбавлені можливості доставки та вивезення вантажів, а саме, цукрових буряків на Теофіпольский цукровий завод, жому, зерна, будівельних матеріалів та іншого, так як для об`їзду необхідно проїхати сільськими дорогами, зробивши багатокілометровий гак.
3. Постановою Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 24 березня 2017 року позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення Теофіпольської селищної ради шостого скликання від 11 лютого 2015 року №15-36/2015 «Про розгляд депутатського запиту» в частині встановлення в смт Теофіполь відповідного дорожнього знаку 3.3 «Рух вантажних автомобілів заборонено» на перехресті вул. Г. Попружного — Заводська, а також вул. Макаренка — Небесної Сотні (поблизу музичної школи) (пункт 2.1 рішення), та в частині встановлення шлагбаума (лише для проїзду легкових автомобілів) на відрізку дороги вул. І.Франка (садиба НОМЕР_1 ОСОБА_12 ) (пункт 2.3 рішення); визнано протиправним та скасовано рішення Теофіпольської селищної ради шостого скликання від 20 травня 2015 року №12-39/2015 «Про розгляд колективних звернень жителів вул. Макаренка, Садової» в частині встановлення в смт Теофіполь дорожніх знаків 3.3 «Рух вантажних автомобілів заборонено» по АДРЕСА_1 ( ОСОБА_17 ) і на проїзді на вул. Макаренка біля магазину ПП ОСОБА_14 (пункт 1.1 рішення). Теофіпольській селищній раді вчинити дії щодо демонтажу в смт Теофіполь шлагбауму (лише для проїзду легкових автомобілів) на відрізку дороги вул. І.Франка (садиба НОМЕР_1 ОСОБА_12 ) та дорожніх знаків 3.3 «Рух вантажних автомобілів заборонено» на перехресті вулиць Г. Попружного — Заводська, перехресті вулиць Макаренка-Небесної Сотні (поблизу музичної школи), по вул. Макаренка навпроти житлового будинку НОМЕР_2 ( ОСОБА_17 ) і на проїзді на вул. Макаренка біля магазину ПП ОСОБА_14 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
4. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що Теофіпольська селищна рада, прийнявши спірні рішення, фактично вчинила дії у сфері дорожнього руху, на вчинення яких не мала повноважень.
5. Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2017 року скасовано постанову Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 24 березня 2017 року, прийнято нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
6. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскаржувані рішення Теофіпольської селищної ради Теофіпольського району Хмельницької області, є законними і таким, що прийнятті в межах та на виконання повноважень, наданих нормами чинного законодавства органу місцевого самоврядування.
VІІІ.ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
25. Аналіз наведених вище положень норм Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про автомобільні дороги», Закону України «Про дорожній рух» дає підстави для висновку, що вулиці і дороги міст та інших населених пунктів знаходяться у віданні органів місцевого самоврядування і є комунальною власністю. Управління функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів здійснюється відповідними органами місцевого самоврядування, у віданні яких вони знаходяться. Органи місцевого самоврядування, що управляють функціонуванням та розвитком вулиць і доріг міст та інших населених пунктів, відповідають за стан вулиць і доріг міст та інших населених пунктів відповідно до діючих норм, у тому числі щодо безпеки руху транспортних засобів і пішоходів.
26. Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що організація дорожнього руху, його обмеження у межах територіальної громади віднесені до компетенції органів місцевого самоврядування, а тому Теофіпольська селищна рада Теофіпольського району Хмельницької області мала повноваження на прийняття спірних рішень.
27. Разом з цим, за приписами Закону України «Про дорожній рух» дорожні знаки встановлюються відповідно до Правил дорожнього руху та повинні відповідати проекту та схемі організації дорожнього руху, які погоджені Міністерством внутрішніх справ України. До вказаних проектів і схем за приписами Міністерства внутрішніх справ України можуть бути внесені зміни та доповнення.
28. Отже, встановлення дорожніх знаків та як наслідок зміна схеми організації дорожнього руху органом місцевого самоврядування повинно бути погоджено із органами внутрішніх справ.
29. Як вбачається з матеріалів справи, рішення Теофіпольської селищної ради від 11 лютого 2015 року №15-36/2015 щодо встановлення поверхневої перешкоди (шлагбаума) та дорожніх знаків та від 20 травня 2015 року №12-39/2015 щодо встановлення дорожніх знаків 3.3 «Рух вантажних автомобілів заборонено» не погоджувалися з відповідними органами внутрішніх справ.
30. У зв`язку з цим, вказані рішення відповідача не можна вважати законними.
31. Враховуючи викладене Суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог, проте з підстав, викладених судом касаційної інстанції.
Далее
Опубликовано director 23 Сен 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Ухвала ВП ВС від 09.09.2020 № 452/926/16-ц (14-127цс20):
Суддя-доповідач: Пророк В. В.
Не вбачається підстав для висновку про необхідність відступу від правової позиції Великої Палати (постанова від 30.06.2020 № 638/18231/15-ц ,14-712цс19)) про солідарний характер відповідальності подружжя у спорах, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність
Ключові тези:
У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі — ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до Самбірського міськрайонного суду Львівської області із зазначеним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 заборгованість за договором кредиту від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001 в сумі 234 495,47 грн, а також судові витрати по справі.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до укладеного ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 кредитного договору від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001 відповідачу було надано у користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти. Відповідно до пункту 1.1 цього договору надання кредиту здійснювалось одним траншем у сумі 107 950,00 грн зі сплатою 17 відсотків річних на перший річний період, а на наступні передбачалась плаваюча ставка. Відповідно до пункту 1.2 договору кредит надавався відповідачу для оплати придбаного автомобіля марки «SSANG YONG KYRON M200XDI», 2011 року випуску, чорного кольору.
На забезпечення виконання кредитних зобов`язань за кредитним договором з відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір застави від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001-ЗАС, за умовами якого він передав у заставу вищезгаданий автомобіль марки «SSANG YONG KYRON M200XDI». Також 16 травня 2011 року ОСОБА_2 надала згоду на укладання кредитного договору своєму чоловікові ОСОБА_1 .
Позичальник на порушення умов договору протягом тривалого часу не здійснював погашення процентів за користування кредитом у встановлені терміни, в результаті чого станом на 2 лютого 2016 року у нього виникла заборгованість в розмірі 234 495,47 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом — 88 673,20 грн, сума заборгованості за відсотками — 69 201,30 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту — 23 565,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків — 28 382,34 грн, розмір інфляційних втрат за кредитом — 15 690,32 грн, розмір інфляційних втрат за відсотками — 8 982,70 грн.
Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 11 грудня 2017 року позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволений. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором про надання кредиту від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001 у сумі 234 495,47 грн, а також витрати по сплаті судового збору у сумі 3 517,43 грн.
Додатковим рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 10 травня 2018 року ухвалено, що заборгованість за договором про надання кредиту від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001 у сумі 234 495,47 грн, а також витрати по сплаті судового збору у сумі 3 517,43 грн підлягають стягненню з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» солідарно.
Рішення суду мотивоване тим, що в результаті придбання в інтересах сім`ї за кредитні кошти спірного автомобіля у цієї сім`ї виникло зобов`язання у вигляді повернення кредитних коштів, яке подружжя повинно виконати як солідарні боржники. Спільні борги подружжя ще не були предметом поділу між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , доказів про це у матеріалах справи немає, предметом поділу між ними у справі № 452/1174/15-ц був лише автомобіль марки «SSANG YONG KYRON M200XDI».
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 27 серпня 2018 року апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково. Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 11 грудня 2017 року та додаткове рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 10 травня 2018 року в частині солідарного стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованості за договором про надання кредиту від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001 змінені: зменшено суму, яка підлягає до солідарного стягнення, з 234 495,47 грн до 225 959,20 грн, а в частині солідарного стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судових витрат — скасовані та в цій частині ухвалено нову постанову, якою стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» по 1 758,72 грн з кожного судових витрат по справі.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 28 січня 2016 року по справі № 452/1174/15-ц задоволено позов ОСОБА_2 та визнано за нею, а також за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки «SSANG YONG KYRON M200XDI» за кожним з них як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Цим же рішенням встановлено, що автомобілем користується ОСОБА_2 За таких обставин суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що в результаті придбання в інтересах сім`ї за кредитні кошти спірного автомобіля у цієї сім`ї виникло зобов`язання у вигляді повернення кредитних коштів, яке подружжя повинно виконати як солідарні боржники. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що пеня за несвоєчасне повернення кредиту банком нарахована за період починаючи з 1 лютого 2015 року. В той же час банк із цим позовом до суду звернувся лише 30 березня 2016 року, а тому суд мав задовольнити позовну вимогу про стягнення з відповідачів пені лише за період починаючи з 30 березня 2015 року.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2018 року відкрите касаційне провадження у справі, а ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 серпня 2020 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).
Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 серпня 2020 року мотивована тим, що у пункті 52 постанови від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) Велика Палата Верховного Суду вважає слушними доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 листопада 2019 року щодо змісту статті 541 Цивільного кодексу України ( далі — ЦК України), який свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства.
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у пункті 61 цієї постанови дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
Отже, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про солідарне стягнення заборгованості за нотаріально посвідченим договором позики, укладеним в інтересах сім’ї за згодою другого з подружжя.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) з огляду на таке.
Тлумачення частини четвертої статті 65 Сімейного кодексу України (далі — СК України) свідчить, що вказана норма СК України хоча й містить положення про виникнення обов`язків у другого з подружжя, однак не кваліфікує ці обов`язки як солідарні, а тому до відносин щодо зобов`язань подружжя повинні застосовуватись приписи статті 540 ЦК України про часткові зобов`язання, а не правила статті 541 ЦК України про солідарні зобов`язання. Тобто статтею 540 ЦК України встановлена презумпція, за якою будь-які зобов`язання із множинністю осіб є частковими, причому з рівністю розміру часток, крім випадків, коли згідно зі статтею 541 ЦК України вони вважаються солідарними. Системне тлумачення статей 61, 65, 73 СК України дає підстави зробити висновок, що за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм спільним майном, але така відповідальність не є солідарною.
Також колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на обґрунтування підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), зазначила, що протягом тривалого часу значна частина юридичної спільноти по-іншому тлумачила положення сімейного законодавства, вважаючи, що таке не передбачає солідарної відповідальності подружжя, про що свідчить величезна кількість договорів поруки, укладених з одним із подружжя під час видачі кредитів іншому.
Однак Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для передачі справи на її розгляд за частиною четвертою статті 403 ЦПК України з огляду на таке.
За положеннями статей 37 та 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. При цьому відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові Великої Палати Верховного Суду має міститися вказівка про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася палата, що передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
За змістом частини четвертої статті 403 ЦПК України суд передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Невід`ємною складовою принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, можливість відступу судом від своєї попередньої позиції лише за наявності вагомих підстав; елементом правової визначеності є принцип єдності судової практики, який полягає у забезпеченні однакового правозастосування у судочинстві, що сприяє передбачуваності щодо вирішення спорів між учасниками судового процесу.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ).
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі «Коссі проти Сполученого Королівства» (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що, хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.
Отже, якщо існує необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.
Визначаючи підстави для відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наводила приписи статей 61, 65, 73 СК України, вважаючи, що їх системне тлумачення свідчить, що норми Кодексу хоча й містять положення про виникнення обов`язків у другого з подружжя, однак не кваліфікують ці обов`язки як солідарні, а тому до відносин щодо зобов`язань подружжя повинні застосовуватись приписи статті 540 ЦК України про часткові зобов`язання, а не правила статті 541 ЦК України про солідарні зобов`язання.
Разом з тим вказана постанова Великої Палати Верховного Суду, від якої вважає за необхідне відступити Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, містить аналіз наведених положень та висновок про солідарний характер відповідальності подружжя у спорах, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність. При цьому у постанові Велика Палата Верховного Суду також вказала, що при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.
Щодо посилання на те, що протягом тривалого часу значна частина юридичної спільноти по-іншому тлумачила положення сімейного законодавства, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що підставою для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 638/18231/15-ц визначалася саме необхідність відступу від висновку про кваліфікацію зобов`язання подружжя як солідарного у подібних правовідносинах, наведеного у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16 та від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16.
Отже, підстав для висновку про необхідність відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду з мотивів, наведених в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 5 серпня 2020 року, не вбачається.
Якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати (частина шоста статті 404 ЦПК України).
Ураховуючи наведене Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
Далее
Опубликовано director 22 Сен 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Постанова ВП ВС від 01.09.2020 № 216/3521/16-ц (14-714 цс 19):
Суддя-доповідач: Пророк В. В.
ВІДСТУП від висновку про застосування статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів, викладеного у постанові ВП ВС від 20.03.2019 № 761/26293/16-ц (14-64 цс 19) в частині застосування норм права при вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди за порушення договору банківського вкладу.Вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або договором, на підставі ст. 16, 23 ЦК та ст. 22 Закону про захист прав споживачів
Ключові тези:
1. У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний експортно-імпортний банк України» (далі — ПАТ «Укрексімбанк», Банк) про захист прав споживача та стягнення банківського вкладу.
2. Позовну заяву обґрунтовує тим, що між позивачем та ПАТ «Укрексімбанк» 03 лютого 2015 року був укладений договір строкового банківського вкладу в банківських металах зі сплатою процентів після закінчення строку вкладу № 46993-3685 (далі — Договір). На депозитний рахунок Банку позивач вніс золото у зливках номіналом 100 г — 2 шт., 5 г — 2 шт., 2,5 г — 1 шт., 1 г — 3 шт. (усього — 215,5 г) строком на 365 календарних днів під 0,75 процента річних. Строк одержання вкладу — 03 лютого 2016 року.
3. За період з 03 лютого по 05 грудня 2016 року з урахуванням вимог Національного банку України (далі — НБУ) позивачу окрім процентів повернуті 195,5 г золота. На цей час він не отримав залишок вкладу — 20 г золота. Вважав, що відповідач приховував від нього як вкладника банку дії обмежувальних постанов НБУ на час укладення договору, що перешкоджали поверненню вкладу на час закінчення дії Договору. Банк своїми неправомірними діями завдав позивачу моральну шкоду, яку на підставі статті 23 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі — Закон про захист прав споживачів) слід стягнути з урахуванням принципів розумності та справедливості в розмірі 10 000,00 грн.
4. ОСОБА_1 з урахуванням уточнення позовних вимог, зокрема в заявах від 08 листопада 2016 року та 03 січня 2017 року, просив: 1) зобов`язати відповідача безоплатно повернути йому залишки банківського вкладу в банківських металах номіналом 20 г у кількості 1 шт. (без сплати комісійної винагороди); 2) визнати суперечливими численні дії відповідача, зокрема визнати недійсними пункти 7.2, 7.3, 7.4 Договору, які вчинені на вкрай невигідних умовах; 3) стягнути з відповідача на користь позивача грошову суму у розмірі 182 847,00 грн як міру відповідальності за порушення законодавства; 4) стягнути з відповідача на користь позивача суму боргу за прострочення строків виконання зобов`язань в розмірі 192 200,00 грн; 5) стягнути з відповідача на користь позивача 3 % пені за кожен день прострочення у розмірі 200 000,00 грн; 6) стягнути з відповідача на користь позивача 3 % річних з простроченої суми у розмірі 2 661,00 грн, що є грошовим зобов`язанням і особливою мірою відповідальності боржника; 7) стягнути моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн; 8) стягнути 1 789,00 грн — суму беззаконно стягнутої відповідачем з позивача комісійної винагороди; 9) вирішити питання про розподіл судових витрат.
5. Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 лютого 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволений частково. ПАТ «Укрексімбанк» зобов`язане повернути ОСОБА_1 залишки банківського вкладу у банківських металах номіналом 20 г у кількості 1 шт. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішене питання про розподіл судових витрат.
6. Задовольняючи частково позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з доведеності факту неотримання позивачем у повному обсязі вкладу з поточного рахунку банку вкладу в цінних матеріалах номіналом 20 г. Відмовляючи в задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 , суди вважали, що умовами договору вже встановлена відповідальність за невиконання або несвоєчасне виконання зобов`язань за договором та що за наявності вини і встановлення фактів порушення винна сторона мала сплатити пеню за умовами Договору. Позивач не навів доказів отримання збитків, неотриманий вклад у банківських металах він зарахував до збитків. Позивач не врахував того факту, що вклад повернутий йому майже стовідсотково. Вина відповідача у несвоєчасному неповерненні позивачу депозитного вкладу відсутня, тому пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, що передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів, не підлягає нарахуванню у зв`язку із встановленням НБУ обмеження щодо видачі банками коштів. Відповідач фактично виконував вимогу НБУ, яка є обов`язковою до виконання, оскільки саме НБУ є державним регулятором банків. Щодо вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди суди вказували, що у спорах про захист прав споживачів чинне цивільне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди у тих випадках, якщо шкода завдана майну споживача або завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю. Договір строкового банківського вкладу також не передбачає відшкодування моральної шкоди.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
19. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі та відзиві на неї доводи і матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
(І) Щодо необхідності відступу від висновку Верховного Суду та Верховного Суду України
20. Щодо необхідності відступу від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного раніше Великою Палатою Верховного Суду та Верховним Судом України, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
21. Відповідно до частини першої та пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такого способу захисту, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
22. За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
23. Заподіяння моральної шкоди та компенсація відповідних немайнових втрат може мати місце як в договірних, так і в деліктних правовідносинах (поза межами існуючих між потерпілим і завдавачем шкоди договірних чи інших правомірних зобов`язальних відносин).
24. Згідно з частинами першою та другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
25. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
26. Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
27. Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
28. Стаття 1167 ЦК України передбачає загальні підстави відповідальності за спричинену моральну шкоду в позадовоговірних відносинах, зокрема, встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
29. Право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням прав власності, передбачено також частиною третьою статті 386 ЦК України (у тому числі прав на інші права, зокрема права вимоги до банку про повернення вкладу).
30. Відповідно до статті 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов`язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом. Тобто законодавець указує на два випадки компенсації моральної шкоди — вони визначені умовами договору або випливають із положень законодавства (зокрема статті 4, 22 Закону про захист прав споживачів).
31. Спори про відшкодування фізичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону про захист прав споживачів чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.
32. Враховуючи викладене, щодо відшкодування моральної шкоди за порушення цивільно-правового договору, зокрема, у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати таке.
33. У спорах про захист прав споживачів відшкодування моральної шкоди прямо встановлено спеціальним законом, який регулює відносини у сфері захисту прав споживачів.
34. Відповідно до правового висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України від 11 травня 2016 року в справі № 761/31065/14-ц (провадження № 6-37цс16), від 01 червня 2016 року в справі № 761/13926/15-ц (провадження № 6-2558цс15), від 28 вересня 2016 року в справі № 180/1179/15-ц (провадження № 6-1699цс16), від 13 березня 2017 року в справі № 761/14537/15-ц (провадження № 6-2128цс16), вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк — їх виконавцем, і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.
35. Пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачів передбачає, що споживачі під час укладення, зміни, виконання та припинення договорів щодо отримання (придбання, замовлення тощо) продукції, а також при використанні продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.
36. Відповідно до пункту 19 частини першої статті 1 Закону про захист прав споживачів термін «продукція» у цьому Законі вживається в значенні — будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб.
37. За змістом частини другої статті 22 Закону про захист прав споживачів при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
38. Виходячи з аналізу наведених правових норм Велика Палата Верховного Суду вказує, що порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, незважаючи на умови укладеного договору, є недоліком продукції (неналежним наданням фінансової послуги) у розумінні законодавства про захист прав споживачів і відповідно до статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів має наслідком відшкодування моральної шкоди, завданої вкладникові таким неналежним наданням фінансової послуги.
39. Закон про захист прав споживачів (як в чинній редакції, так і в редакції, чинній станом на дату укладення Договору) не містить застережень про те, що моральна шкода споживачу відшкодовується лише у разі завдання шкоди його життю чи здоров`ю.
40. У свою чергу, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі № 2-2356/11 (провадження № 6-49 цс 12) міститься висновок, що: «Суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову в частині моральної шкоди, оскільки ні договором страхування, ні законом таке відшкодування не передбачено. Зазначений висновок ґрунтується на вимогах статті 611 ЦК України, відповідно до якої відшкодування моральної шкоди в разі невиконання зобов`язання допускається, якщо такі наслідки передбачені законом або договором».
41. Зазначена справа стосувалася спірних правовідносин, що виникли з договору добровільного страхування наземного транспорту, укладеного 23 вересня 2004 року, тобто за інших фактичних обставин та різних застосовуваних норм права, що не дає підстав для врахування зазначеного висновку у цій справі.
42. У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 303/2147/14-ц (провадження № 6-1790 цс 15) зроблено висновок: «Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається статтею 23 ЦК України. Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов`язань у випадках, передбачених договором або законом. Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених ЦК України та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов`язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов`язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Статтею 4 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону. Отже, виходячи з аналізу зазначених правових норм слід дійти висновку про те, що ні чинним законодавством ні договором, укладеним ОСОБА1 та ПАТ «Укргазбанк» не передбачено право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв`язку з неповерненням банком грошових коштів переданих на депозит, а відтак висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про відмову в задоволенні позову ОСОБА1 про відшкодування моральної шкоди з цих підстав є правильними».
43. Водночас зазначена справа стосувалася спірних правовідносин, що виникли з депозитного договору, укладеного 19 лютого 2008 року, тобто за інших застосовуваних норм права, що також не дає підстав для врахування зазначеного висновку у цій справі.
44. Так, пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачів в редакції, чинній на час укладення відповідного договору, передбачав, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством.
45. Законом України від 19 травня 2011 року № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» пункт 5 частини першої статті 4 Закону про захист прав споживачі викладений в чинній редакції, яка не обмежує відшкодування моральної шкоди лише заподіянням небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством.
46. Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64 цс 19) вказано: «Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимоги про стягнення моральної шкоди, оскільки відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов`язання (стаття 611 ЦК України) може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором. Відповідно до положень статей 4, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров`я людей продукцією у випадках, передбачених законом».
47. Вказана справа стосувалася спірних правовідносин, які виникли з договору банківського владу, укладеного 16 грудня 2015 року, тобто за умови дії норм матеріального права, а саме статті 4 Закону про захист прав споживачів у чинній редакції, як і в цій справі, що розглядається.
48. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від відповідного висновку про застосування статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64 цс 19) в частині застосування норм права при вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди за порушення договору банківського вкладу.
49. Виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення — право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
50. Статті 4 та 22 Закону про захист прав споживачів у чинній редакції прямо передбачають право споживача на відшкодування моральної шкоди у правовідносинах між споживачами та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
51. Так, вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема у справі про порушення банком зобов`язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб`єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.
(ІІ) Щодо доводів касаційної скарги в частині вимог про визнання недійсними умов Договору
52. Звертаючись з позовом в цій справі, позивач, зокрема, просив визнати недійсними пункти 7.1, 7.2 та 7.3 Договору, якими сторони передбачили такі умови:
52.1. За невиконання або несвоєчасне виконання зобов`язань за договором сторони несуть відповідальність шляхом сплати пені у розмірі 0,02 процентів річних від суми невиконаних зобов`язань (пункт 7.2);
52.2. У всіх випадках збитки та майнова шкода, завдані будь-якою із сторін іншій стороні невиконанням або несвоєчасним виконанням зобов`язань за цим договором, не відшкодовуються (пункт 7.3);
52.3. Сторона, яка прострочить виконання грошового зобов`язання за цим договором, зобов`язана сплатити іншій стороні 0,0001 процентів річних від суми простроченого зобов`язання (пункт 7.4).
53. Відповідно ж до частини першої статті 18 Закону про захист прав споживачів продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
54. Пункт 2 частини третьої статті 18 Закону про захист прав споживачів передбачає, що несправедливими є, зокрема, умови договору про виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника).
55. Відповідно до частини п`ятої статті 18 Закону про захист прав споживачів якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
56. Таким чином, положення пункту 7.3 Договору, які обмежують право споживача на відшкодування збитків та майнової шкоди, завданої банком внаслідок невиконання або несвоєчасного виконанням зобов`язань за цим Договором, є несправедливими та підлягають визнанню недійсними.
57. Висновки попередніх судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у відповідній частині є помилковими.
58. Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права є підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.
59. Разом з тим у пунктах 7.2 та 7.4 Договору встановлена договірна відповідальність за невиконання або несвоєчасне виконання зобов`язань за договором, що не суперечить статті 10 Закону про захист прав споживачів і 611 ЦК України.
60. Відтак, зміст зазначених пунктів Договору, які позивач просив визнати недійсними, не свідчить про обмеження відповідальності ПАТ «Укрексімбанк» та не є очевидно несправедливим.
(ІІІ) Щодо інших доводів касаційної скарги по суті
Щодо стягнення пені
61. Суди попередніх інстанцій установили, що між ОСОБА_1 та банком 03 лютого 2015 року був укладений Договір. На депозитний рахунок до банку позивач вніс золото у зливках номіналом 100 г — 2 шт., 5 г — 2 шт., 2,5 г — 1 шт., 1 г — 3 шт. (усього — 215,5 г) строком на 365 календарних днів під 0,75 процента річних. Дата одержання вкладу — 03 лютого 2016 року. У зв`язку із закінченням строку вкладу останній був перерахований банком на поточний рахунок на підставі пунктів 2.3, 3.12 Договору.
62. За період з 03 лютого по 05 грудня 2016 року з урахуванням вимог НБУ ОСОБА_1 , окрім процентів, відповідач повернув 195,5 г золота. На час розгляду справи судами попередніх інстанцій вкладник не отримав залишок вкладу — 20 г золота з поточного рахунку. Ці фактичні обставини сторонами визнані та не оспорювалися.
63. Видача вкладу позивачу з поточного рахунка відбувалась з урахуванням правил, встановлених постановами Правління НБУ: від 03 березня 2016 року № 140 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», що діяла з 05 березня по 08 червня 2016 року; від 07 червня 2016 року № 342 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», що діяла з 09 червня по 14 вересня 2016 року; від 14 вересня 2016 року № 386 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», що діяла з 15 вересня по 15 грудня 2016 року.
64. Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, які, вирішуючи зазначений спір, правильно виходили із сутності поняття пені та положень постанов Правління НБУ «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», якими встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період, та дійшли правильного висновку щодо необґрунтованості посилань заявника на наявність вини відповідача у несвоєчасній видачі позивачу банківських металів і безпідставності заявлених позовних вимог про стягнення пені.
65. Такий висновок суду ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.
66. Згідно з частиною першою статті 1066 ЦК України за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
67. Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківські рахунки — це рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов`язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.
68. Частинами першою, третьою та четвертою статті 1068 ЦК України передбачено, що банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов`язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом. Клієнт зобов`язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором.
69. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
70. Згідно з частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
71. Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов`язання, яка має на меті, крім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов`язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов`язання. Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію і, навпаки, з моменту порушення є мірою відповідальності.
72. Повертаючи частинами грошові кошти за Договором Банк посилався на постанови Правління НБУ «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», у яких передбачено, що уповноважені банки зобов`язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах певної суми на добу.
73. Метою цих постанов Правління НБУ було недопущення використання фінансової системи України для відмивання грошей і фінансування тероризму та врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України.
74. Згідно зі статтею 10 Закону про захист прав споживачів виконавець не несе відповідальності за невиконання, прострочення виконання або інше неналежне виконання зобов`язання та недоліки у виконаних або наданих послугах, якщо доведе, що вони виникли внаслідок дії непереборної сили.
75. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним посилання судів попередніх інстанції на правову позицію Верховного Суду України від 11 травня 2016 року у справі № 761/31065/14 (провадження № 6-37цс16) та погоджується з висновками судів в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, ураховуючи сутність пені та беручи до уваги вимоги постанови Правління НБУ, якою встановлено обмеження щодо здійснення виплат банками на певний період. Відтак не можна кваліфікувати дії банку як неналежне виконання покладених на нього зобов`язань. На час дії постанови Правління НБУ не підлягає нарахуванню пеня у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення, яка передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів, у зв`язку з встановленням обмеження щодо видачі банками коштів.
76. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 7 грудня 2016 року у справі № 742/1015/15-ц (провадження № 6-362цс16) та від 13 вересня 2017 року у справі № 760/788/15 (провадження № 6-1881цс16) і підтверджений, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).
Щодо стягнення моральної шкоди
77. Оскільки судами попередніх інстанцій було встановлено та підтверджено матеріалами справи відсутність винних дій банку при виконанні зобов`язань за договором та недоведеність позивачем наявності моральної шкоди, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди.
Щодо застосування положень статті 625 ЦК України
78. У постанові Верховного Суду України від 30 квітня 2014 року у справі № 2218/8430/2012 (провадження № 6-38цс14) висловлений правовий висновок, що до правовідносин банківського вкладу в банківському металі золоті положення статті 625 ЦК України не застосовуються.
Щодо приховування від вкладника дії обмежувальних постанов НБУ
79. Договір між сторонами було укладено 03 лютого 2015 року строком на 365 днів. На час укладання договору діяла постанова НБУ від 01 грудня 2014 року № 758 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України». Ця постанова зобов`язувала банки обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті або банківських металів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ. Разом з тим у вказаній постанові був зазначений строк дії до 03 березня 2015 року. Тобто на дату повернення вкладу 03 лютого 2016 року ця обмежувальна постанова не діяла, а відповідач не знав і не міг знати про запровадження у майбутньому будь-яких обмежувальних актів, які могли спричинити перешкоди для реалізації умов Договору.
Щодо сплати комісії за розмін номіналів злитків банківського металу золота
80. Як правильно встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до пункту 3.12 Договору у всіх випадках повернення вкладу з депозитного рахунку здійснюється шляхом його перерахування на поточний рахунок.
81. Пункт 3.13 Договору передбачає, що з поточного рахунка вклад перераховується за дорученням вкладника на інший його поточний чи вкладний (депозитний) рахунок або видається вкладником зливками тих вже номіналів, у яких банківські метали були внесені на поточний рахунок, а саме: номіналом 100 г у кількості 2 шт., номіналом 5 г у кількості 2 шт., номіналом 2,5 г у кількість 1 шт., номіналом 1 г у кількості 3 шт.
82. Пункт 3.14 Договору передбачає можливість для сторін при видачі вкладу з поточного рахунку погодити інший порядок видачі, ніж передбачені у пункті 3.13 цього Договору, але в будь-якому випадку витримавши при цьому загальну вагу та пробу банківських металів, прийнятих на поточний рахунок.
83. Підпункт 5.2.7 пункту 5.2. Договору встановлює обов`язок вкладника своєчасно оплачувати послуги Банку, пов`язані з виконанням розпорядження вкладника, відповідно до ставок комісійної винагороди, визначених чинними тарифами комісійної винагороди на банківські послуги, затвердженими Банком.
84. Таким чином, необґрунтованими є доводи позивача щодо незаконності нарахування комісії Банком за виконання розпорядження вкладника щодо розміну номіналу злитків банківського металу.
Щодо несвоєчасного повернення злитків дрібного номіналу
85. Як стверджував позивач у своїх заявах, Банк повернув йому 03 лютого 2016 року (у встановлений Договором термін) 2 злитки вагою по 5 г, 19 лютого 2016 року — злиток вагою 2,5 г, 23 березня 2016 року — злиток вагою 1 г, 12 квітня 2016 року — 2 злитки вагою по 20 г, 15 квітня 2016 року — 2 злитки вагою по 20 г, 26 серпня 2016 року — 2 злитки вагою по 1 г і 21 вересня 2016 року — злиток вагою 100 г.
86. У своїх вимогах позивач посилався на несвоєчасність повернення усього залишку владу у розмірі 215,5 г і, виходячи з позиції незаконності цих дій банку, на зазначений залишок нараховував свої грошові вимоги. Позивач заперечував в цілому проти законності дотримання Банком встановлених НБУ обмежень.
87. В суді першої інстанції позивач не заявляв вимог саме в частині несвоєчасного повернення злитків дрібного номіналу, видача яких через касу банку не обмежувалася відповідними постановами НБУ.
88. Зокрема, у наданих суду заявах до Банку (т. 1 а. с. 11-12, а. с.45) позивач наполягає саме на поверненні всього залишку вкладу, а не певної його частини в межах встановлених лімітів. У листах відповідях Банку на звернення позивача (т. 1 а. с. 13, 46-48) відповідач не заперечує права позивача на отримання злитків відповідного номіналу в межах встановлених лімітів.
89. Таким чином, доводи позивача щодо несвоєчасної видачі саме таких дрібних злитків (в межах 5 г в день звернення до Банку 03 лютого 2016 року чи прострочення повернення злитків вагою 1 г) не бути предметом оцінки в суді першої інстанції, і в силу вимог статті 400 ЦПК України не можуть бути предметом дослідження суду касаційної інстанції.
90. Водночас позивач, вважаючи порушеним своє право на отримання дрібних злитків з межах встановлених НБУ лімітів в день відповідного звернення до Банку, не позбавлений можливості звернутися до суду саме з такими позовними вимогами.
91. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Далее
Опубликовано director 21 Сен 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев
Незважаючи на те, що після поновлення працівника на роботі підстава для виплати вихідної допомоги відпала (наказ, на підставі якого було здійснено виплату вихідної допомоги, скасований рішенням суду), в силу вимог статті 1215 ЦК, ці кошти поверненню не підлягають
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 12 серпня 2020 року у справі № 306/1325/18.
Обставини справи
Позивач вказував, що відповідач незаконно утримав із його заробітної плати, виплачену вихідну допомогу при звільненні.
Позиція Верховного Суду
ВС зазначив, що апеляційний суд не навів будь-яких мотивів стосовно позовної вимоги про стягнення незаконно утриманої із заробітної плати суми виплаченої при незаконному звільненні вихідної допомоги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 753/15556/15 вказано, що «у статті 1215 ЦК передбачені загальні випадки, за яких набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню. Її тлумачення свідчить, що законодавцем передбачені два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата відповідних грошових сум є результатом рахункової помилки особи, яка проводила таку виплату; по-друге, у разі недобросовісності набувача такої виплати.
При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум. Доказів про набуття відповідачем 10 142,33 грн у результаті рахункової помилки позивача матеріали справи не містять, на такі обставини сторони не посилаються. Сам факт оскарження відповідачем у судовому порядку наказу про звільнення з посади згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП (зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) не може свідчити про недобросовісність дій особи, оскільки є реалізацією нею конституційного права, передбаченого статтею 55 Конституції, на захист судом прав і свобод людини і громадянина.
Відмовляючи у позові у справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій зробили висновок, що:
1) виплата вихідної допомоги була проведена позивачем добровільно, на законних підставах, за відсутності рахункової помилки з його боку;
2) недобросовісність з боку відповідача не встановлена.
Суди вважали, що передбачені цивільним законодавством підстави для повернення грошових коштів на підставі вимог статті 1212 ЦК відсутні. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки, незважаючи на те, що після поновлення працівника на роботі підстава для виплати вихідної допомоги відпала (наказ, на підставі якого було здійснено виплату вихідної допомоги, скасований рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 3 березня 2015 року), в силу вимог статті 1215 ЦК ці кошти поверненню не підлягають«.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
За матеріалами: Лігазакон
Далее
