Новости судебной практики

Як відшкодувати збитки, завдані неналежним виконанням зобов’язання: позиція КГС ВС

Опубликовано director 2 Сен 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Cаме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, — наслідком такої протиправної поведінки. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи №  916/477/18.

Так, КГС ВС звернув увагу на те, що для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення:

• протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи;
• наявність збитків;
• причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника.

Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Підрядник відповідає за недоліки збудованого об`єкта, за прострочення передання його замовникові та за інші порушення договору (за недосягнення проектної потужності, інших запроектованих показників тощо), якщо не доведе, що ці порушення сталися не з його вини.

За невиконання або неналежне виконання обов`язків за договором будівельного підряду підрядник сплачує неустойку, встановлену договором або законом, та відшкодовує збитки в повному обсязі.

Передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами. У разі відмови однієї із сторін від підписання акта про це вказується в акті і він підписується другою стороною.

Акт, підписаний однією стороною, може бути визнаний судом недійсним лише у разі, якщо мотиви відмови другої сторони від підписання акта визнані судом обґрунтованими.

Разом з тим Верховний Суд наголосив, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

• вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
• додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною;
• неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною;
• матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

З урахуванням вищезазначеного, Суд вважає вірним висновок суду апеляційної інстанції, що враховуючи наявний у справі висновок судово-будівельної експертизи яким встановлено, що роботи, вартість яких Позивач-2 просить стягнути з Відповідача, виконані Відповідачем неналежним чином та не у повній відповідності з умовами Договору, а відтак наявні підстави для відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов`язання.

Особа, звільнена з військової служби, яка має вислугу менше ніж 10 років, підлягає виселенню зі службового жилого приміщення: ВС

Опубликовано director 1 Сен 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Договір купівлі-продажу, укладений на підставі довіреності, яка була скасована довірителем, не може бути визнаний недійсним, якщо факт повідомлення представника про припинення дії відповідної довіреності є недоведеним.

Опубликовано director 31 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Договір купівлі-продажу, укладений представником на підставі довіреності, яка була скасована довірителем, не може бути визнаний недійсним, якщо факт повідомлення представника про припинення дії відповідної довіреності є недоведеним.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 3 червня 2020 року у справі № 552/856/18 .

Обставини справи

Позивач звернувася до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсним.

Суди встановили, що в березні 2015 року позивач видала довіреність на ім’я особам, відповідно до якої останні наділялися правом керувати, зняти з обліку, продати, обміняти автомобіль. Довіреність посвідчена приватним нотаріусом.

У вересні 2015 року на підставі заяви позивача до Єдиного реєстру довіреностей внесено запис про припинення дії довіреності, що була видана в березні 2015 року.

В січні 2016 року було укладено договір купівлі-продажу автомобіля, продавцем у якому була позивачка в особі свого представника відповідача, який діяв на підставі довіреності.

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного суду рішення районного суду скасовано. Визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля. Суд апеляційної інстанції мотивував своє судове рішення тим, що відповідачі у справі мали реальну можливість на час вчинення спірного правочину довідатися про скасування дії доручення, оскільки діяв Єдиний реєстр довіреностей та з моменту реєстрації скасування дії доручення до вчинення спірного правочину пройшов значний час, більше трьох місяців. При цьому суд зазначав, що позивач після скасування довіреності повідомляла про зазначене в телефонному режимі відповідачу, тому він мав реальну можливість на час вчинення спірного правочину перевірити дію доручення. Крім того, апеляційний суд зазначив, що внесення до Єдиного державного реєстру довіреностей офіційних записів про припинення дії доручення необхідно розцінювати як офіційне повідомлення усіх громадян та державних органів про припинення дії доручення.

Позиція Верховного Суду

Касаційний цивільний суд погодився з рішенням місцевого суду, скасувавши рішення апеляційного суду.

Правочин є недійсним у разі недотримання умов його чинності, передбачених статтею 203 ЦК, а саме: відсутність у сторін (сторони) необхідного обсягу цивільної дієздатності, відсутність волевиявлення учасника правочину та його невідповідність внутрішній волі учасника правочину, невідповідність форми вчиненого правочину вимогам закону, відсутність спрямованості волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату.

Згідно з частиною першою статті 249 ЦК особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

При цьому, особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність (частина друга статті 249 ЦК).

Частиною третьою статті 249 ЦК передбачено, що права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Суд першої інстанції правильно виходив із того, що позивач, припинивши дію довіреності, не діяла у спосіб, передбачений частиною другою статті 249 ЦК, не повідомляла відповідача та третю особу про припинення дії довіреності. При цьому, суд першої інстанції правильно зазначив, що повідомлення відповідача телефоном про припинення довіреності є недоведеним, офіційно регіональний сервісний центр МВС України в Полтавській області позивачка також не повідомила. При цьому відповідач не визнав факт його повідомлення про припинення дії довіреності телефоном, а інших доказів такого повідомлення позивачка не надала.

З огляду судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 липня 2020 року.

Незявлення разом із дитиною до експертної установи з метою відібрання зразків генетичної експертизи, свідчить про небажання приймати участь та отримувати резильтат: КЦС ВС

Опубликовано director 31 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Постанова КЦС ВС від 25.08.2020 № 478/690/18 (61-18333св19):

Суддя-доповідач: Усик Г. І.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/91186377

Нез`явлення відповідача разом із дитиною до експертної установи для відібрання біологічних матеріалів для проведення судово-генетичної експертизи свідчить про її небажання отримати точні висновки щодо походження дитини на спростування доводів позивача про його батьківство щодо дитини

Ключові тези:

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Казанківської районної державної адміністрації (далі — Служба у справах дітей Казанківської РДА), Казанківський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі — Казанківський РВ ДРАЦС ГТУЮ у Миколаївській області), про визнання батьківства.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 2004 по 2012 роки він і ОСОБА_2 перебували у фактичних шлюбних відносинах та проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_4 . Оскільки відповідач категорично заперечувала звернутися разом із ним до органів реєстрації актів цивільного стану (далі — органи РАЦС) для реєстрації дитини у порядку, передбаченому статтею 126 Сімейного кодексу України (далі — СК України), запис про батька вчинено на підставі частини першої статті 135 СК України, зокрема у свідоцтві про народження малолітнього ОСОБА_5 зазначено: у графі батько « ОСОБА_6 » (його ім`я та по батькові), у графі мати « ОСОБА_2 ». На його думку, зазначення у свідоцтві про народження сина, у графі батько, його імені та по батькові свідчить про підтвердження факту кровної спорідненості, тоді як відмова відповідача від визначення походження дитини від батька за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, була направлена на отримання нею коштів від держави. Його неодноразові прохання щодо реєстрації батьківства призводили до сварок і залишалися без задоволення. До 2012 року вони продовжували проживати однією сім`єю, при цьому він матеріально забезпечував сім`ю (відповідача і дитину). Згодом відповідач забрала сина, вказавши йому на те, що він не має ніяких прав на дитину, покинула житло, де вони проживали разом вісім років, та, користуючись його ставленням до дитини, лише за гроші дозволяла йому бачитись з сином. Намагаючись хоч якимось чином спілкуватися із сином, він звернувся до служби у справах дітей, де йому було роз`яснено, що права та обов`язки матері, батька і дитини грунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом ДРАЦС, натомість Казанківським РВ ДРАЦС ГТУЮ у Миколаївській області йому було відмовлено у видачі дублікату свідоцтва про народження ОСОБА_7 , оскільки він не є офіційним батьком малолітнього.

Посилаючись на наведене, а також на те, що на теперішній час, відповідач взагалі позбавила його можливості спілкуватися із сином, позивач просив визнати його батьком ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виключити відомості з актового запису від 22 жовтня 2009 року № 07 про ОСОБА_6 , як батька дитини; зобов`язати Казанківський РВ ДРАЦС ГТУЮ у Миколаївській області внести зміни до актового запису

від 22 жовтня 2009 року № 07 про народження ОСОБА_7 , де у графі батько зазначити його — ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_2 — ОСОБА_3 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 125 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається: за заявою матері та батька дитини; за рішенням суду.

Частиною першою статті 126 СК України передбачено, що походження дитини від батька визначається за заявою жінки чи чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

Згідно з частинами першою, другою, четвертою статті 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

Рішення щодо визнання батьківства (материнства) має грунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина — містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства (материнства) в органах реєстрації актів цивільного стану (прізвище, ім`я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено).

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі сукупності доказів. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ЦПК України, згідно з якими жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

Доказами у зазначеній категорії справ можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, показань свідків, письмових або речових доказів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі передбачені законом докази в їх сукупності. Керуючись цим загальним правилом, встановлення батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливо за наявності належних і обгрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Для встановлення батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства.

При вирішенні спору про визнання батьківства суд приділяє особливу увагу інтересам дитини, не ігноруючи при цьому інтереси ймовірного біологічного батька.

Висновок судово-медичної (молекулярно-генетичної) експертизи є підставою для категоричного висновку для визнання батьківства, оскільки ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини і його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства.

Згідно з частиною четвертою, пунктами 3-5 частини п`ятої статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У частині першій статті 44 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до частини першої статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Судами встановлено, що відповідач, яка була достовірно обізнана про дату, час та місце розгляду справи судом першої інстанції, належним чином повідомлена експертною установою про дату, час та місце проведення судово медичної молекулярно-генетичної експертизи (експертизи ДНК), не з`явилася для забору біологічних зразків разом із дитиною, що свідчить про її ухилення від проведення зазначеної експертизи з метою встановлення істини у справі.

Нез`явлення відповідача разом із дитиною до експертної установи для відібрання біологічних матеріалів для проведення судово-генетичної експертизи свідчить про її небажання отримати точні висновки щодо походження дитини на спростування доводів позивача про його батьківство щодо дитини. Судом першої інстанції вжито належних процесуальних заходів з метою проведення судово медичної молекулярно-генетичної експертизи (експертизи ДНК) та забезпечення участі відповідача разом із дитиною у її проведенні.

Відповідач не довела наявність поважних підстав, які перешкоджали їй з`явитися разом із дитиною до експертної установи для забору відповідних зразків її та дитини. Вказані дії та бездіяльність відповідача, що призвели до неможливості проведення експертизи, надали суду можливість визнати факт, який відповідачем (її представником) заперечується, та встановити, з урахуванням інших доказів, походження дитини від позивача.

Перевіривши наявні у справі докази у їх сукупності, суди встановили, що позивач визнавав своє батьківство, займався вихованням малолітньої дитини ОСОБА_7 , надавав матеріальну допомогу, і бажає у подальшому приймати участь у вихованні дитини, а тому визнання ОСОБА_1 батьком ОСОБА_7 відповідає інтересам малолітньої дитини. Відповідач ОСОБА_2 , заперечуючи проти визнання ОСОБА_1 батьком малолітньої дитини, діючи через свого представника, не навела жодних переконливих доказів на спростування доводів позивача та наданих ним доказів.

Касаційна скарга містить посилання про недотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, але у ній відсутні конкретні аргументи, які б свідчили про неповне з`ясування судами обставин справи, що призвело до неправильного її вирішення по суті, а також про невідповідність висновків судів обставинам справи, чи аргументи, які є безумовною підставою для скасування оскаржуваних судових рішень. Фактично наведені заявником аргументи є ідентичними доводам, що були викладені у апеляційній скарзі, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, яким була надана належна правова оцінка. У силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку доказів та встановлювати нові обставини.

Пункти кредитного договору які передбачають нарахування та сплату винагороди за послуги, що супроводжують кредит, є нікчемними: КЦС ВС

Опубликовано director 27 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев

Постанова КЦС ВС від 19.08.2020 № 641/11984/15-ц (61-37843св18):

Суддя-доповідач: Дундар І. О.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/91089295

Пункти кредитного договору які передбачають нарахування та сплату винагороди за послуги, що супроводжують кредит, є нікчемними

Ключові тези:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулась з позовом, в якому просила визнати недійсними укладені між публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі — ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 кредитний договір № HAA0GK15670075 від 28 серпня 2007 року та договір іпотеки від 28 серпня 2007 року.

Позов мотивований тим, що 28 серпня 2007 року між нею та ПАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір, за умовами якого їй було надано кредитні кошти готівкою через касу банку в розмірі 24314,38 доларів США у вигляді поновлювальної кредитної лінії на придбання нерухомого майна строком на 20 років зі сплатою страхових платежів у визначеному розмірі, відсотків за користування кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту. Кредитний договір також передбачав, що кредит видається в іноземній валюті — доларах США і розрахунки між сторонами мають здійснюватися в тій же валюті. 28 серпня 2007 року в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено договір іпотеки, умовами якого передбачалось передача в іпотеку нерухомого майна, належного позичальнику — квартири АДРЕСА_1 . Позивач вважає, що порядок погашення кредиту як істотна умова договору не відповідає вимогам Генеральної ліцензії банку на право здійснення валютних операцій, як це визначено Законом України «Про банки та банківську діяльність». При цьому, погашення кредиту в іноземній валюті можливо виключно з використанням поточного рахунку клієнта, відкритого йому в установі банку на підставі договору банківського рахунку. Однак в тексті оскаржуваного кредитного договору визначено, що повернення суми кредиту та супутніх платежів позичальник зобов`язаний проводити шляхом перерахування на вказаний рахунок, за яким згідно Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з готівковими коштами здійснюються операції з приймання готівки в національній валюті від фізичних та юридичних осіб та готівки в іноземній валюті від фізичних осіб для здійснення переказу без відкриття рахунку та виплати переказу отримувачу готівкою.

Позивач вказує, що умови кредитного договору, укладеного між нею та банком, суперечать встановленому чинним законодавством порядку повернення отриманих кредитів, порядку здійснення касових операцій з готівковою іноземною валютою, порядку відображення операцій з готівковою іноземною валютою в бухгалтерському обліку банків, Декрету Кабінету Міністрів України «Про валютне регулювання та валютний контроль», тобто зміст правочину суперечить нормам діючого законодавства та відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.

Позивач зазначає, що недійсність пункту щодо погашення кредиту за кредитним договором тягне за собою недійсність кредитного договору в цілому, оскільки без шляхів погашення кредиту кредитний договір не можливо виконувати. Перед підписанням договору кредитор не повідомив позичальника належним чином про особу кредитодавця, щодо права останнього на проведення операцій з готівковою іноземною валютою на умовах, вказаних у договорі. А у зв`язку із недійсністю кредитного договору, недійсним також є і договір іпотеки, який є похідним від нього і укладений з метою його забезпечення. До того ж, іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання.

Позиція Верховного Суду

Суди встановили, що 28 серпня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № HAA0GK15670075, за умовами якого зобов`язується надати позичальнику ОСОБА_1 кредитні кошти шляхом видачі через касу банку на строк з 28 серпня 2007 року по 27 серпня 2027 року включно у вигляді не поновлювальної кредитної лінії в розмірі 24314,38 доларів США на придбання нерухомості в сумі 20000,00 доларів США, а також сплату страхових платежів в сумі 4314,38 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у випадку та в порядку, передбачених умовами договору.

Для виконання умов даного договору банк відкриває позичальнику рахунок НОМЕР_1 для зарахування коштів, спрямованих на погашення заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороді та іншим платежам (пункт 7. 2 договору).

Кредитний договір укладено в письмовій формі, підписано сторонами та скріплено печаткою банку.

Пунктом 7.3 кредитного договору визначено, що забезпеченням виконання позичальником зобов`язань за даним договором виступає договір іпотеки від 28 серпня 2007 року, а також всі інші види застави, іпотеки, поруки, надані банку з метою забезпечення зобов`язань за даним договором.

Предметом договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк», посвідченого 28 серпня 2007 року є надання іпотекодавцем ОСОБА_1 в іпотеку нерухомого майна — однокімнатної квартири АДРЕСА_1 .

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зазначено, що «із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти — фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству».

Спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору; умови кредитного договору містять повну інформацію щодо умов кредитування.

Отже , доводи касаційної скарги в цій частині безпідставні.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) зробив висновок, що: «надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту — це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року».

Умовами кредитного договору (пункт 6.2) передбачено, що при невиконанні позичальником умов, передбачених пунктом 2.2.11 договору, банк зобов`язаний здійснити додатковий моніторинг погашення кредиту по рахунку. При цьому позичальник сплачує банку винагороду, що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком на останній термін сплати. Сплата винагороди здійснюється в гривні. У випадку якщо кредит надається в іноземній валюті, винагорода сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на дату сплати.

Пунктом 7.1 кредитного договору передбачено сплата винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати.

Таким чином, зазначена винагорода є платою за послуги, що супроводжують кредит, тому пункти договору, які передбачають її сплату, є нікчемними.

Суди на зазначені обставини уваги не звернули, дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, але помилились щодо мотивів такої відмови про визнання недійсними пунктів 6.2 та 7.1 кредитного договору в частині нарахування та сплати винагороди за надання фінансового інструменту.

Коли суд роз`яснює своє рішення: ВС

Опубликовано director 25 Авг 2020 в Новости, Новости судебной практики | Нет комментариев