Відсутність у запиті поряд з викладенням фактичних обставин відомостей про період правового регулювання, щодо якого запитується надання консультації, виключає можливість надання судом оцінки викладеному в податковій консультації з урахуванням чинних норм права у відповідному періоді.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 807/1650/16.
Обставини справи
Фізична особа – підприємець звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Закарпатській області, у якому просив: визнати недійсною податкову консультацію від 18 жовтня 2016 року; зобов`язати ГУ ДФС у Закарпатській області надати нову податкову консультацію з урахуванням висновків адміністративного суду.
Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду апеляційну скаргу задоволено частково. Постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову, якою позов задоволено частково. Визнано недійсною податкову консультацію ГУ ДФС у Закарпатській області. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Висновок Верховного Суду
ВС зазначив, що індивідуальна податкова консультація (допомога контролюючого органу) надається платнику податків для правильності застосування конкретної норми закону або нормативно-правового акта у межах їхньої компетенції з питань адміністрування, нарахування та сплати податків чи зборів безпосередньо у його податковому обліку при здійсненні ним господарської діяльності, має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому така консультація надана. При цьому, надаючи податкову консультацію, податковий орган не встановлює (змінює чи припиняє) відповідно норму законодавства, а лише надає роз’яснення щодо практичного її застосування.
Платник податків має право звертатись до суду про оскарження акта ненормативного характеру – податкової консультації. Підставою для визнання податкової консультації недійсною є її суперечність правовим нормам або змісту відповідного податку чи збору.
Як убачається з матеріалів справи, у своєму запиті на отримання індивідуальної податкової консультації позивачем сформульовано питання: про наявність у ФОП права та правомірність віднесення ним до складу податкового кредиту сум ПДВ, сплачених фізичною особою – підприємцем, платником ПДВ при придбанні транспортних засобів, які використовуються у його господарській діяльності; та чи ФОП має право на бюджетне відшкодування ПДВ з урахуванням податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених фізичними особами – підприємцями, платниками ПДВ при придбанні транспортних засобів, які використовуються в господарській діяльності.
Проте колегія суддів звертає увагу, що такий запит позивача не містить чітко сформульованого питання про застосування конкретної норми права, а також не містить викладення фактичних обставин, для врегулювання яких необхідне застосування такої конкретної норми права.
Крім того, позивачем не було конкретизовано й періоду, в якому виникли фактичні обставини, щодо яких порушується питання про роз’яснення застосування норм податкового законодавства.
Разом з цим колегія суддів звертає увагу, що ГУ ДФС у Закарпатській області було надано позивачу консультацію від 18 жовтня 2016, у якій роз`яснено загальні норми податкового законодавства щодо порядку формування податкового кредиту та можливості реалізації права на отримання бюджетного відшкодування.
При цьому оскаржувана індивідуальна податкова консультація не містить фактичних обставин та висновків про застосування конкретної норми права для їх регулювання, а тому відсутні обставини, які підлягають судовій оцінці на предмет відповідності чи суперечності консультації нормам або змісту відповідного податку чи збору.
Враховуючи викладене, є цілком об`єктивним висновок суду першої інстанції про те, що відсутність у запиті поряд з викладенням фактичних обставин, відомостей про період правового регулювання, щодо якого запитується надання консультації, виключає можливість надання судом оцінки викладеному в податковій консультації з урахуванням чинних норм права у відповідному періоді.
Далее
Велика Палата Верховного Суду у справі № 296/10217/15-ц вирішила виключну правову проблему щодо грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті.
Питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду поставила колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду з огляду на те, що справа містить виключну правову проблему.
Її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки невизначеність у судовій практиці щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України до випадків порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, не може сприяти динамічному розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.
Тому колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду (постановах колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 листопада 2019 року у справі № 910/15951/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15714/18, постанові Великої Палати від 27 листопада 2019 року у справі № 340/385/17 (провадження № 14-495цс19)).
Висновки ВП ВС
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.
Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі.
Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.
Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна зі сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Ознакою завдатку є те, що він слугує доказом укладення договору, на забезпечення якого його видано, одночасно є способом платежу та способом забезпечення виконання зобов`язання.
Аванс не має забезпечувальної функції. Якщо основний договір не укладено з ініціативи будь-якої зі сторін, то аванс повертається його власникові.
Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.
Разом з тим частина друга статті 524 та частина друга статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов`язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Проте оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у національній валюті – гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає.
У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
ВП ВС також підкреслила, що у цій справі висновки суду апеляційної інстанції щодо необхідності стягнення на користь позивача інфляційних нарахувань з урахуванням їх правової природи є помилковими, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені шляхом застосування судом апеляційної інстанції еквівалента іноземної валюти та перерахунку суми з урахуванням зміни курсу гривні до зазначеного в еквіваленті долара США.
Далее
Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).
Зобов’язання про відшкодування майнової шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, виникає за таких умов: наявність шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала шкоди, та її результатом — шкодою.
У ч. 4 ст. 1187 ЦК України передбачено, що якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Умовою застосування ч. 4 ст. 1187 ЦК України є заволодіння транспортним засобом внаслідок протиправних дій іншої особи (осіб), тобто поза волею його власника (володільця). При цьому передання власником транспортного засобу з порушенням публічних норм (зокрема, особі, яка перебуває в стані алкогольного сп’яніння) не є його неправомірним заволодінням з огляду на наявність волі власника.
У справі, яку переглядав Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які б свідчили про наявність підстав для притягнення власника автомобіля до відповідальності за шкоду, завдану позивачам іншою особою – володільцем авто, а тому зробили помилковий висновок про відповідальність власника.
Верховний Суд зауважив, що у цій справі позовних вимог до особи, яка завдала шкоду, заявлено не було, тому немає підстав для задоволення позову внаслідок його пред’явлення до неналежного відповідача.
Постанова Верховного Суду від 5 серпня 2020 року у справі № 456/881/17 (провадження № 61-470св20) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90905819.
Квартири і будинки кредитних боржників не мають права захоплювати без спеціальної ухвали суду про проникнення у житло і усунення перешкод у користуванні майном. Ні банкіри, ні колектори, котрі стягують житло після неповернення боргів по іпотеці, не можуть цього робити.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду, розглядаючи справу №2-23/2008 після того, як особа виграла відповідний позов у Європейському суді з прав людини, передає ubr.ua.
«Стаття 30 Конституції України передбачає, що проникнення у житло допускається не інакше, як за вмотивованим рішенням суду. Лише у невідкладних випадках або, зокрема, з метою рятування майна законом може передбачатися інший порядок проникнення у житло», — наголошується у висновку ВП ВС.
Банкіри і колектори зазвичай плутають два поняття — стягнення застави і проникнення на територію позичальника. Верховний Суд зараз їх чітко розмежував.
Кредитори і колектори повинні мати, окрім постанови суду про стягнення об’єкта нерухомості за проблемним кредитом, ще й постанову суду про проникнення в житло і усунення перешкод у користуванні майном. Захоплюючи житло боржників без такої постанови, банкіри і колектори порушують закон.
Далее
06 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 640/10840/19 прийшов до висновку, що
що Міністерство юстиції України може виступати відповідачем у справах про оскарження рішень, дій та бездіяльності державних виконавців, у порядку статті 287 КАС України.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституція України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Разом з тим, положеннями статті 129-1 Конституції України закріплено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 № 1404-VIII (далі — Закон № 1404-VIII), яким було визначено умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.
Разом з тим, доводи касаційної скарги грунтуються на тому, що судом апеляційної інстанції помилково вказано на неналежність суб`єктного складу учасників справи.
Так, відмовляючи в задоволенні позовних вимог судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що Міністерство юстиції України не є органом державної виконавчої служби, а тому не може виступати відповідачем у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги Верховний Суд виходить із наступного.
Відповідно до статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) публічно-правовий спір — спір, у якому:
— хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій;
— хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг;
— хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Водночас, положеннями статті 43 КАС України закріплено, що здатність мати процесуальні права та обов`язки в адміністративному судочинстві (адміністративна процесуальна правоздатність) визнається за громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, органами державної влади, іншими державними органами, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами, організаціями (юридичними особами). Здатність особисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов`язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна дієздатність), належить органам державної влади, іншим державним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, органам місцевого самоврядування, їх.
Крім того, частиною третьою статті 287 КАС України відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби, а у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця — приватний виконавець.
Аналіз вищезазначених норм процесуального законодавства свідчить про те, що в адміністративних справах відповідачами є органи державної влади, якими під час виконання своїх повноважень було порушено права фізичних та/або юридичних осіб.
Разом з тим, частиною прешою статті 5 Закону № 1404-VIII визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Так, положеннями статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02.06.2016 № 1403-VIII систему органів примусового виконання рішень становлять:
— Міністерство юстиції України;
— органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.
Пунктом 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі — Положення) визначено, що Міністерство юстиції України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування, серед іншого, організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).
Підпунктом 2-4 пункту 3 Положення визначено, що до основних завдань Міністерства юстиції України належить забезпечення своєчасного, повного і неупередженого виконання рішень у порядку, встановленому законодавством.
Крім того, підпунктом 83-21 Положення закріплено, що Мін`юст також організовує, контролює та здійснює примусове виконання рішень у випадках, передбачених законом.
Однією з підстав скасування рішення суду першої інстанції та висновку суду апеляційної інстанції про неможливість Міністерства юстиції України виступати відповідачем у спірних правовідносинах було посилання на норми Інструкції з організації примусового виконанян рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі — Інструкція).
Відповідно до пункту 3 Інструкції, органами державної виконавчої служби є:
Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі — управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві);
відділи примусового виконання рішень в районах міста Києва управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві;
управління забезпечення примусового виконання рішень міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України;
відділи примусового виконання рішень управлінь забезпечення примусового виконання рішень;
районні, районні в містах, міські, міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних міжрегіональних управлінь Міністерства юстиції України.
Водночас, колегія суддів вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що Міністерство юстиції України є неналежним відповідачем у справі, у контексті статті 287 КАС України.
Зі змісту вищезазначених норм убачається, що система органів державної виконавчої служби визначена на рівні закону, зокрема статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Норми Інструкції, як підзаконного нормативно-правового акта мають відповідати положенням закону та не суперечити їм.
Разом з тим, доводи скаржника про те, що Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України не є юридичною особою знайшли своє відображення під час перегляду справи в касаційному порядку, оскільки інформація про зазначеного суб`єкта відсутня у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
З огляду на чинне, на момент виникнення спірних правовідносин, спеціальне законодавство, колегія суддів зазначає про відсутність у Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України будь-якого спеціального статусу, який би свідчив про його можливість виступати самостійним суб`єктом адміністративного процесу.
Крім того, Верховний Суд наголошує, що наразі Департамент державної виконавчої служби є структурним підрозділом Міністерства юстиції України, а визначення його органом державної виконавчої служби на рівні положень Інструкції не має визначального характеру, порівняно з нормами Закону № 1403-VIII.
На переконання колегії суддів, питання внутрішньої організації органу державної влади, зокрема Міністерства юстиції України під час реалізації функції з організації примусового виконання судових рішень, не створює для структурних підрозділів суб`єкта владних повноважень можливості самостійно виступати у правовідносинах, які виникають під час оскарження дій державних виконавців.
За вказаних обставин, Верховний Суд приходить до висновку про те, що Міністерство юстиції України може виступати відповідачем у справах про оскарження рішень, дій та бездіяльності державних виконавців, у порядку статті 287 КАС України.
Далее
Временное ограничение права выезда за пределы Украины, наложенное госиполнителем в исполнительном производстве по решению суда о взыскании безосновательно удерживаемых средств, которое так и не было исполнено, можно спустя несколько лет снять через суд.
Даже если исполнительное производство было закрыто в 2014 году ввиду отсутствия у должника имущества и доходов, а закон не предполагал снятие ограничений, с 2017 года должник может самостоятельно подать заявление о снятии запрета на выезд.
Так, Суворовский райсуд Одессы удовлетворил заявление должника и снял запрет, ведь ограничение в выезде должника за пределы Украины носит временный характер, а его продление вследствие бездействия взыскателя по истечении сроков на повторное предъявление к принудительному исполнению, будет носить постоянный характер. Тем самым нарушаются конституционные права должника.
Постановлением от 12 июня 2020 года по делу № 523/15485/19 это решение оставлено в силе.
Учитывая то, что временное ограничение физического лица в праве выезда за пределы Украины является специальной нормой, применяемой на стадии исполнения судебных решений, а такое принудительное исполнение решения пока не проводится, то наложенное судебным решением временное ограничение в исполнительном производстве, которое завершено, подлежит отмене судом, — указано в постановлении.
В соответствии с положениями статьи 441 ГПК суд:
