До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка, з урахуванням нормативів, була виділена спадкодавцю для будівництва та обслуговування житлового будинку, інших будівель та споруд. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 675/2372/16-ц.
Так, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Вказані норми встановлюють єдність юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будівель і споруд.
Власник, визначаючи юридичну долю збудованих будівель та споруд, одночасно визначає і долю земельної ділянки, на якій вони розташовані.
Верховний Суд наголосив, що у разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.
Разом з тим, Суд зазначив, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до частини другої та третьої статті 1225 ЦК України до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.
Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснив судам, що положення статті 1225 ЦК України про те, що при переході до спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди до них переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і у розмірі, який необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було надано в установленому порядку, в межах, визначених при наданні, за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження земельною ділянкою, належною йому на праві власності.
Виходячи зі змісту вищевказаних норм, до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка, з урахуванням нормативів, була виділена спадкодавцю для будівництва та обслуговування житлового будинку, інших будівель та споруд.
Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, врахувавши цільове призначення спірної земельної ділянки, яка належала спадкодавцю на праві власності, а також волю спадкодавця, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову та визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку в порядку спадкування, оскільки на цій земельній ділянці розташований житловий будинок позивача (1/2 якого успадкована після смерті ОСОБА_5 ), інші будівлі та споруди, а земельна ділянка, площею 0,1 га, призначена саме для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель, власником яких є позивач.
Отже, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Далее
?Постанова КЦС ВС від 20.07.2020 № 755/28228/13-ц (61-19665св19):
?⚖️Суддя-доповідач: Сакара Н. Ю.
http://reyestr.court.gov.ua/Review/90591182
⚡Ключові тези:
✔У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6 , відділу реєстрації актів громадянського стану Дарницького районного управління юстиції у місті Києві, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Глушко Л. В., орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації в особі служби у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, про встановлення батьківства і визнання права на спадкування за законом.
Позовна заява мотивована тим, що його мати ОСОБА_8 проживала однією сім`єю та перебувала у фактичних шлюбних відносинах з його батьком — ОСОБА_9 , який до своєї смерті був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказував, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , під час цих відносин, про що відділом записів актів громадянського стану Харківської районної державної адміністрації у м. Києві 18 березня 1993 року видано свідоцтво.
Проте, за відсутності бажання та вільного часу у його батька, мати позивача була змушена одноособово звернутися для реєстрації його народження до органу реєстрації актів цивільного стану та у графі «батько» за вказівкою матері був здійснений запис « ОСОБА_10 », оскільки в особи, яка не перебуває у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків і рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини в книзі записів народжень провадиться за прізвищем матері.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 помер.
У березні 2013 року він звернувся до Дарницького районного суду м. Києва із заявою про визнання факту батьківства. Ухвалою цього суду від 02 квітня 2013 року у справі була призначена судово-генетична експертиза методом ДНК-аналізу та висновком експерта Київського міського бюро судово-медичної експертизи від 02 квітня 2013 року № 116 встановлено, що ОСОБА_9 може бути його біологічним батьком з ймовірністю 99,99 %.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 24 липня 2013 року встановлено факт, що ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його батьком, що стало підставою для внесення змін у свідоцтво про народження.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 жовтня 2013 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 24 липня 2013 року було скасовано. Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту батьківства залишено без розгляду.
Після смерті його батька — ОСОБА_9 відкрилася спадщина, до складу якої увійшли: квартира АДРЕСА_2 , квартира АДРЕСА_3 і будинок по АДРЕСА_4 , тому він в установленому законом порядку подав приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Глушко Л. В. заяву про прийняття спадщини. Крім нього з відповідними заявами також звернулися: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_6 .
Вказував, що його батько протягом тривалого часу перебував у близьких родинних стосунках з ним та його матір`ю, а з 2008 року по день смерті проживав спільно з ними у квартирі АДРЕСА_2 та вів спільне господарство, а поховання батька організувала його мати — ОСОБА_8 .
Вказане свідчить, що після смерті ОСОБА_9 він має право на спадкування на рівні з іншими спадкоємцями.
На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд: встановити факт, що ОСОБА_9 є його рідним батьком; зобов`язати відділ державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві внести відповідні зміни до актового запису про народження ОСОБА_1 , а саме вказати його батьком — ОСОБА_9 ; визнати його право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_9 ; визнати за ним право власності на 1/4 частини квартири АДРЕСА_2 , на 1/4 частини квартири АДРЕСА_3 і на 1/4 частини будинку по АДРЕСА_4 .
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року у складі судді Яровенко Н. О. у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що висновок експерта № 389 від 18 вересня 2014 року, яким практично доведено біологічне батьківство померлого ОСОБА_9 відносно ОСОБА_1 , не може бути взято до уваги, оскільки правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами КпШС України, чинними на момент виникнення цих правовідносин, та якими не передбачено такої підстави для встановлення батьківства. При цьому належних і достатніх доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивачем суду не надано.
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 21 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Лапчевської О. Ф., Вербової І. М., апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року залишено без зміни.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2019 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 задоволено частково.
Постанову Апеляційного суду м. Києва від 21 серпня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 жовтня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Встановлено факт того, що ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є рідним батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Зобов`язано відділ державної реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві внести відповідні зміни до актового запису про народження від 18 березня 1993 року № 320, складеного Харківським відділом записів актів громадянського стану м. Києва на ОСОБА_1 , а саме, вказати батьком дитини — ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 судовий збір по 160,58 грн з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що під час розгляду справи судом позивачем були надані належні і допустимі докази на підтвердження того, що ОСОБА_9 за життя визнавалося батьківство по відношенню до позивача, крім того, відповідно до висновку експерта відділення судово-медичної генетичної ідентифікації Київського бюро судово-медичної експертизи Юрченко М. В. від 18 вересня 2014 року № 389 біологічне батьківство ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 складає величину не менш ніж 99,99 % і практично доведено. При цьому, відповідачами вказані обставини не спростовані. З урахуванням вказаного наявні підстави для задоволення вимог позивача про встановлення батьківства та похідної вимоги про внесення змін до актового запису про народження.
Разом з тим, приватним нотаріусом вже були видані свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_11 , ОСОБА_3 і ОСОБА_6 у порядку спадкування після смерті ОСОБА_9 , вказане право власності зареєстровано в установленому законом порядку, а одна із отриманих у спадщину квартир уже відчужена, тому відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на 1/4 частини спадкового майна за наявності чинних і нескасованих свідоцтв про право на спадщину за законом.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» судам роз`яснено, що при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до ІНФОРМАЦІЯ_6 , необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір`ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.
Вказане також узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 25 лютого 2015 року у справі № 6-20цс15, згідно з якою, оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у статті 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у статті 53 КпШС України, при вирішенні питання про те, якою нормою необхідно керуватися при розгляді справ цієї категорії, слід виходити з дати народження дитини. При розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до ІНФОРМАЦІЯ_6 , необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України, беручи до уваги усі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір`ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини. Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше ІНФОРМАЦІЯ_6 , суд має вирішувати, зокрема, відповідно до статті 128 СК України, на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільно-процесуального законодавства.
Статтею 53 КпШС України встановлено, що у разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття.
✔При встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання, та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства.
✔Таким чином, при розгляді цієї справи при встановленні судом батьківства враховуються (але не виключно) обставини спільного проживання і ведення спільного господарства матір`ю дитини і батьком або спільне виховання чи утримання ними дитини, а також докази, що з достовірністю підтверджують визнання батьківства.
Підставою для встановлення батьківства є належні і достатні відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
У частині п`ятій статті 411 ЦПК України визначено, що висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Скасовуючи постанову Апеляційного суду м. Києва від 21 серпня 2018 року та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд, зокрема, вказав на те, що статтею 53 КпШС України безпосередньо не передбачено такої підстави встановлення батьківства, як висновок молекулярно-генетичної експертизи.
✔Разом з тим частина третя статті 53 КпШС України та положення ЦПК України не обмежують коло доказів, які можуть бути взяті судом до уваги, що з достовірністю підтверджують батьківство.
✔Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, дотримавшись вимог статей 76, 77, 79, 80, 81, частини п`ятої статті 411 ЦПК України та статті 53 КпШС України, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення вимог ОСОБА_1 про встановлення батьківства і внесення запису до свідоцтва про народження, оскільки позивачем були надані належні і допустимі докази, зокрема покази свідків, письмові та речові докази на підтвердження того, що ОСОБА_9 за життя визнавалося батьківство по відношенню до позивача, крім того, відповідно до висновку експерта відділення судово-медичної генетичної ідентифікації Київського бюро судово-медичної експертизи Юрченко М. В. від 18 вересня 2014 року № 389 біологічне батьківство ОСОБА_9 стосовно ОСОБА_1 складає величину не менш ніж 99,99 % і практично доведено.
Таким чином, висновки апеляційного суду ґрунтуються на відомостях, які зібрані відповідно до вимог процесуального закону, що достовірно засвідчують походження ОСОБА_1 від конкретної особи, а саме ОСОБА_9 .
Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу — без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Правовий висновок Верховного Суду
щодо тлумачення статті 117 КЗпП України
(відповідальність за затримку розрахунку при звільненні)
Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок (статті 47 та 116 Кодексу законів про працю України).
Розрахунок включає виплату усіх сум, що належать працівнику від роботодавця. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
29 липня 2020 року Верховний Суд прийняв постанову у справі №1.380.2019.003696 (адміністративне провадження № К/9901/12670/20), у якій зробив висновок щодо тлумачення статті 117 КЗпП України. Причиною спору у вказаній справі був той факт, що працівника звільнено зі служби у Державній установі «Личаківська виправна колонія за власним бажанням. Однак, у день звільнення позивачу не виплачено грошову компенсацію за його речове майно особистого користування.
Верховний Суд зазначив, що із системного тлумачення положень статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина 1 цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 р. у справі № 810/451/17.
Далее
Мати просила суд визнати батьком дитини теперішнього її чоловіка замість колишнього, оскільки останнього було записано батьком тому, що дитина народилася до спливу 10 місяців після припинення попереднього шлюбу позивачки (ст. 122 СК України).
Місцевий суд задовольнив позов, урахувавши, зокрема, визнання теперішнім чоловіком позивачки того, що він біологічний батько дитини.
Апеляційний суд це рішення скасував та відмовив у задоволенні позову, оскільки колишнього чоловіка позивачки, який записаний батьком дитини, не було залучено до участі у справі як відповідача.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення апеляційного суду, вказавши на таке.
Згідно із ч. 3 ст. 122 СК України подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу 10 місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір’ю дитини заяви про визнання батьківства.
Визначення походження дитини від батька за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, регулюється ст. 126 СК України. Зокрема, в ч. 1 цієї статті зазначено, що походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою.
Згідно зі ст. 128 СК України за відсутності вищезгаданої заяви батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 138 СК України жінці, яка народила дитину у шлюбі, надано право оспорити батьківство свого чоловіка, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька дитини з актового запису про народження дитини.
Така вимога матері, за ч. 2 цієї статті, може бути задоволена лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство.
Апеляційний суд встановив відсутність у справі відомостей щодо подання теперішнім чоловіком позивачки заяви про своє батьківство. А згідно зі змістом його апеляційної скарги своє батьківство щодо дитини він не визнає.
Позивачка звернулася до суду як з вимогою про визнання батьківства щодо дитини теперішнього чоловіка, так і з вимогою про оспорювання батьківства колишнього чоловіка.
Суд першої інстанції виключив з актового запису про народження дитини відомості про батька – колишнього чоловіка позивачки, який у справі є третьою особою, що не заявляє самостійних вимог. Проте фактично вона оспорює його батьківство щодо дитини.
Сторонами в цивільному процесі, згідно з ч. 1 ст. 48 ЦПК України, є позивач і відповідач.
Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня матеріальна і процесуальна заінтересованість у справі. Саме сторони є суб’єктами правовідносин, з приводу яких виник спір.
Отже, не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, будь-яких матеріально-правових обов’язків, а також установлювати чи захищати їх права, тобто виносити рішення або ухвалу суду про права чи обов’язки цих третіх осіб.
Постанова Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 766/20974/17 (провадження № 61-22940св19) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90562937.
Жодний припис нормативних актів, якими врегульовано порядок проведення електронних земельних торгів, не виокремлює вихідні дні із загального періоду часу, визначеного для реєстрації учасників торгів (який розпочинається з моменту публікації оголошення і закінчується за три робочих дні до початку торгів). Також відсутнє положення законодавства, яке надає виконавцю право не розглядати заяви у разі якщо останній день їх подання припав на вихідний або святковий день.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 920/673/19.
За наслідками проведення 21.06.2019 земельних торгів по лоту № 2790 переможцем визначено Фермерське господарство «А», яке 21.07.2019 уклало з Держгеокадастром відповідний договір оренди земельної ділянки.
Товариство з обмеженою відповідальністю «М» звернулось до суду з позовом до Держегеокадастру, ПП «Д», Державного підприємства «С» про визнання недійсними результатів земельних торгів з продажу права оренди земельної ділянки по лоту № 2790.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач, бажаючи взяти участь у спірних земельних торгах, 04.06.2019 подав заявку про участь у торгах по лоту № 2790. Проте лише 14.06.2019 відповідач-2 відмовив позивачу в реєстрації учасником торгів з посиланням на надання неповного пакету документів, тоді як відповідно до пункту 4.10 Правил проведення електронних торгів у формі аукціону (затверджені наказом ДП «С» від 17.09.2018 №107, далі — Правила) виконавець мав надати обґрунтовану відмову не пізніше наступного дня після отримання заявки.
15.06.2019 позивач повторно направив заявку на участь в торгах, проте відповіді на неї не отримав взагалі. Отже, допущене відповідачем-2 порушення строків розгляду первинно поданої заявки позивача та подальше ігнорування повторної належно поданої заявки порушили права останнього, оскільки унеможливили його участь у спірному аукціоні, що у свою чергу вплинуло на формування ціни реалізації права оренди земельної ділянки.
Рішенням Господарського суду Сумської області, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, у позові відмовлено.
ВС підкреслив, що частиною 7 статті 137 ЗК України встановлено, що особа, яка бажає взяти участь у земельних торгах, не пізніше ніж за три робочі дні до їх проведення подає виконавцю земельних торгів, зокрема, заяву про участь у земельних торгах, документи, що підтверджують сплату реєстраційного та гарантійного внесків.
Спірні торги по лоту № 2790 проводились відповідно до Порядку реалізації пілотного проекту з проведення електронних земельних торгів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.06.2017 № 688 (Порядок), який визначає механізм реалізації пілотного проекту з проведення електронних земельних торгів територіальними органами Держгеокадастру під час здійснення ними повноважень щодо розпорядження землями сільськогосподарського призначення державної власності.
Пунктами 20, 22, 25 Порядку визначено алгоритм дій та вимоги до потенційного учасника при подачі заяви на участь у торгах, а також виконавця торгів щодо розгляду такої заяви. Зокрема, зазначеними положеннями законодавства визначено, що етап реєстрації учасників торгів, тобто прийом відповідачем-2 (виконавцем) заяв про участь в електронних земельних торгах розпочинається з моменту розміщення оголошення про проведення торгів і закінчується за три робочих дні до початку їх проведення.
При цьому виконавець зобов`язаний розглянути всі своєчасно подані заяви на участь у торгах і не пізніше наступного дня після їх отримання вчинити одну з двох дій — (1) зареєструвати користувача як учасника та надіслати йому аукціонний вхідний квиток або (2) не допустити користувача до участі в торгах та надіслати йому повідомлення з обґрунтуванням підстави недопуску.
Не приймаються ж виконавцем тільки заяви, подані з порушенням присічного триденного строку, і у цьому випадку жодних дій з розгляду заяви останнім не вчиняється.
ВС зауважив, що судами попередніх інстанцій встановлено, що оголошення про проведення спірних торгів 21.06.2019 опубліковано на вебсайті 17.05.2019 із зазначенням у самому оголошенні в якості кінцевої дати подання заявок 18.06.2019.
Позивач подав повторну заявку на участь в торгах 15.06.2019, а отже дотримався встановленого частиною 7 статті 137 ЗК України, пунктом 20 Порядку та пунктом 4.4 Правил строку для подання заявки, що не заперечувалось відповідачами. У зв’язку з чим відповідач-2 був зобов’язаний розглянути таку заявку у будь-якому випадку, за наслідками чого або зареєструвати позивача як учасника торгів, або відмовити в допуску до торгів.
Натомість відповідач-2 своєчасно подану заявку позивача у порушення визначеного законодавством порядку взагалі не розглянув, виправдовуючи свою бездіяльність тією обставиною, що день подання заявки та наступні два дні за ним були вихідними.
Верховний Суд критично ставиться до посилань як відповідачів, так і судів попередніх інстанцій на те, що позивач при поданні заявки мав передбачити тривалість вихідних днів, що передують присічному триденному строку подання заявок, і саме ця обставина дає підстави для висновку про відсутність у відповідача-2 обов’язку з розгляду такої заявки.
Верховний Суд наголосив, що жодний припис нормативних актів, якими врегульовано порядок проведення електронних земельних торгів, не виокремлює вихідні дні із загального періоду часу, визначеного для реєстрації учасників торгів (який розпочинається з моменту публікації оголошення і закінчується за три робочих дні до початку торгів). Також відсутнє положення законодавства, яке надає виконавцю право не розглядати заяви у разі, якщо останній день їх подання припав на вихідний або святковий день.
Більше того, колегія суддів КГС ВС звернула увагу, що у пункті 1.1 Правил зазначено, що веб-сайт-сторінка у мережі Інтернет (електронний ресурс, що є складовою частиною системи електронних торгів Ліцитатора), на якій розміщуються організаційно-методичні матеріали, інформаційні повідомлення про електронні торги та результати їх проведення, здійснюються реєстрація користувачів, подання заявок на участь в електронних торгах, забезпечується доступ спостерігачів електронних торгів, і проводяться електронні торги. Веб-сайт функціонує у цілодобовому режимі та є доступним усім користувачам мережі Інтернет.
Отже, потенційному учаснику торгів забезпечено можливість подання електронної заявки на веб-сайті у визначений період часу (не пізніше трьох робочих днів до початку торгів) цілодобово, у тому числі у вихідні і святкові дні, а виконавець у свою чергу в силу прямої норми законодавства зобов`язаний розглянути таку заявку без будь-яких застережень.
Унаслідок невиконання відповідачем-2 свого обов`язку з розгляду своєчасно поданої заявки позивача спірні електронні торги по лоту № 2790 було проведено з порушенням принципу забезпечення конкурентних торгів із залученням якомога більшої кількості потенційних покупців, що знизило кількість потенційних бажаючих придбати актив (право оренди землі) за найвищою ціною.
Звертаючись до власної правової позиції в постанові від 02.05.2018 у справі № 910/10136/17, Верховний Суд зазначив, що проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а отже, є правочином. Відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, а відтак така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, встановлених частинами 1-3 та 6 статті 203 ЦК України (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Оскільки за змістом частини 1 статті 215 ЦК України підставами недійсності укладеного за результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його укладання, тобто безпосередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів.
Далее
Верховний Суд у складі об’єднаної Палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 430/1281/14-ц та встановив, що договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним у цілому.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що з вересня 2001 року до січня 2012 року особа_1 та особа_6 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням суду. За час перебування у шлюбі подружжя набуло майно, зокрема: магазин з літним майданчиком, житловий будинок.
В листопаді 2011 року між особою_6, від імені якого на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяв особа_8, та особа_9 було укладено договори дарування вищевказаного нерухомого майна.
Позивач зазначала, що згоди на укладання цих договорів дарування вона не надавала і не уповноважувала жодну особу на підписання самих договорів або такої згоди.
Оскільки вважає своє право власності на частину вказаного нерухомого майна, яке є спільним сумісним майном подружжя, порушеним з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила визнати недійсними договір дарування житлового будинку.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що при укладенні оспорюваних правочинів позивач своєї нотаріально посвідченої згоди на відчуження спірного майна не надавала, тому оспорювані договори є недійсними.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС підкреслили, що частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Також ВС наголосив, що за вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільний сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладання договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
ВС зауважив, що відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.
Відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
Окрім цього, ВС зауважив, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладання договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи – контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
ВС наголосив, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об`єктом, тобто з тим, що відчужується. Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме – об’єктом, а не його частиною. Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки – лише за її наявності (після зміни правового режиму спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову). У такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу). Якщо об’єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об’єкт, відтак передати у власність можна лише об’єкт в цілому. Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсний в цілому.
У справі, що переглядається, подружжя було співвласником всього майна, яке було придбано під час шлюбу, позивач має майнові права на будинок та магазин в цілому, правовий режим права власності – це право спільної власності, при відчуженні такого майна потрібна взаємна згода подружжя, оскільки встановлено, що згоди позивача не було, суди правильно визнали недійсними договори дарування в цілому.
Далее
