Цивільним кодексом України, зокрема ст. 369 чітко встановлено, що розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом та у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Крім того, передбачено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
В Сімейному кодексі України містяться аналогічні положення, проте вони стосуються саме розпорядження майном, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності.
Зокрема, у ст. 63 Сімейного кодексу України зазначено про те, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Також, у ст. 65 Сімейного кодексу України передбачено, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Тобто, при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Законодавством України передбачено право дружина, чоловіка на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового*.
Тобто, якщо дружина уклала договір купівлі продажу квартири без згоди чоловіка на таке відчуження, чоловік має право звернутись до суду із позовними вимогами про визнання оспорюваного договору недійсним.
*Дрібний побутовий правочин – це правочин, який задовольняє побутові потреби, особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.
Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночних характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), а тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин різні межі вартості (постанова Касаційного цивільного суду від 29.01.2020 у справі №205/1255/17).
Ознаки дрібного побутового правочину (тільки в сукупності!):
Відсутність хоча б однієї з вказаних ознак не робить правочин дрібним побутовим.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і/або державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Крім того, саме нотаріус при посвідченні правочинів щодо розпорядження спільним майном подружжя, якщо документ, що посвідчує право власності, оформлений на ім’я одного з подружжя, зобов’язаний вимагати письмову згоду іншого з подружжя. Більше того, в Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України зазначено, що справжність підпису другого з подружжя на заяві про таку згоду має бути нотаріально засвідчена. Відсутність згоди одного із співвласників — подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання недійсним правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном. Такого висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/78215412) та в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №202/4078/15-ц (http://reyestr.court.gov.ua/Review/88460806)
Тобто презюмується, що згода одного із подружжя на укладення правочину іншим із подружжя має бути викладена окремо у письмовій формі, у визначених законом випадках – нотаріально посвідчена, із зазначенням конкретних дій. Дана правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі №308/2205/16-ц (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79988687).
21 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду у справі №372/504/17 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78215412) сформувала правовий висновок щодо визнання договору іпотеки недійсним у зв’язку із відсутністю згоди другого із подружжя на передачу спільного майна в іпотеку.
Верховний Суд дійшов висновку, що договір іпотеки укладений без нотаріально посвідченої згоди особи (другого із подружжя), яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
З даною правовою позицією погоджується Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постановах від 26.02.2020 у справі №635/2208/16-ц , від 26.02.2020 у справі №638/3536/16-ц, від 19.02.2020 у справі №404/3906/15, від 12.02.2020 у справі №341/680/13-ц.
Отже, коротко про згоду другого з подружжя на відчуження спільного майна подружжя укладення одним із подружжя договорів:
В будь-якому випадку, задля мінімізації ризику визнання того чи іншого договору недійсним, варто отримувати згоду на відчуження спільного майна подружжя в іншого з подружжя. Це займе не так багато часу і коштів (у разі нотаріального посвідчення), скільки може зайняти у разі її відсутності. Також, у кожному індивідуальному випадку при відчуженні спільного майна подружжя або вчинення інших правочинів одним із подружжя необхідно оцінювати всі ризики для того, щоб в майбутньому такий правочин не було визнано недійсним.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав — формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від судової практики. Оскільки судова практика змінюється щодня, варто вберегти себе від небажаних судових процесів.
За матеріалами Протокол
Далее
Арешт з майна боржника можна зняти за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту. А у разі наявності письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності — суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зносу, пошкодженням або в разі якщо витрати, пов`язані із зверненням на таке майно стягнення, перевищують грошову суму, за яку воно може бути реалізовано, — за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований. У всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду (частини третя — п`ята статті 60 Закону № 606-XIV). Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі № 554/8004/16-ц.
Велика Палата Верховного Суду уже формулювала певні висновки у спорах, що стосувалися звільнення майна з-під арешту, а саме:
Оскарження дій і рішень державного виконавця, спрямованих на арешт спірного майна, не приведе до належного захисту прав позивача, оскільки навіть визнання судом таких дій чи рішень протиправними не буде підставою для винесення виконавцем постанови про зняття арешту з майна з огляду на вичерпний перелік цих підстав, установлений статтею 60 Закону № 606-ХІV (див. постанову від 12 лютого 2020 року у справі № 813/1341/15).
Особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Відповідачем у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних правовідносин щодо такого майна (див. постанову від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (пункти 39, 62).
Відповідач у касаційній скарзі стверджував, що позивач мав подати не позовну заяву, а скаргу на рішення, дії, бездіяльність державного виконавця у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду. А тому, на думку відповідача, яку він висловлював ще у суді першої інстанції у клопотанні від 24 жовтня 2016 року, провадження у справі слід було закрити.
Справді, за змістом приписів статті 383 ЦПК України у вказаній редакції, стягувач, як учасник виконавчого провадження, мав право на таке оскарження у порядку судового контролю за виконанням судових рішень шляхом звернення з відповідною скаргою до суду, який видав виконавчий документ. Однак позивач звернувся до суду з позовом про звільнення предмета іпотеки з-під арешту, вважаючи, що останній, накладений в його інтересах, порушує визнане за рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц право позивача на звернення стягнення на предмет іпотеки.
Право подати заяву про повернення виконавчого листа, передбачене пунктом 1 частини першої статті 47 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення до суду, позивач не реалізував, про що зазначила третя особа у відзиві на касаційну скаргу.
Згідно з частиною першою статті 60 Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту до суду може звернутися особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові. Проте позивач, будучи іпотекодержателем і стягувачем у зведеному виконавчому провадженні, звернувшись до суду з позовом, не стверджував, що предмет іпотеки належить йому, а не відповідачеві. Наполягав на знятті арешту з майна для того, щоби на підставі рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення позивачем від імені відповідача та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 71).
У постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 554/2665/15-ц Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду зазначив, що суди неправильно застосували частину п`яту статті 38 Закону України «Про іпотеку» стосовно іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. Суди звернули стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору купівлі-продажу банком від імені іпотекодавців, тоді як припис зазначеної частини передбачає укладення такого договору іпотекодержателем від власного імені (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц і від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц).
Незважаючи на наявність у договорі іпотеки іпотечного застереження, що передбачало право позивача як іпотекодержателя продати предмет іпотеки від власного імені, єдиною підставою для звільнення предмета іпотеки з-під арешту позивач вважав рішення Апеляційного суду Полтавської області від 26 травня 2016 року у справі № 554/2665/15-ц. Тому Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про наявність підстав для задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на відмінність її висновку, викладеного у цій постанові, від висновку, сформульованого Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16-ц. Ця відмінність зумовлена тим, що у справі № 338/1118/16-ц суди не встановили наявність у позивача як іпотекодержателя права на продаж предмета іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі іпотечного договору, в якому є застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
Далее
Большая Палата Верховного Суда решила, что фермерское хозяйство автоматически становится арендатором земли, переданной физлицу для его создания, а поэтому дополнительные соглашения заключать не надо.
В постановлении от 30 июня 2020 года по делу № 927/79/19 решена исключительная правовая проблема:
Полный текст постановления пока не обнародован, выводы БП обнародовала пресс-служба.
Так, в ряде постановлений БП пришла к выводу, что после заключения гражданином договора аренды земельного участка для ведения фермерского хозяйства и создания такого хозяйства права и обязанности арендатора по договору переходят от гражданина к фермерскому хозяйству со дня государственной регистрации.
После регистрации фермерского хозяйства и перехода к нему прав и обязанностей арендатора земли госрегистратор регистрирует право аренды на основании договора, заключенного основателем этого фермерского хозяйства.
Госрегистратор не вправе требовать дополнительное соглашение с арендодателем к договору аренды земли о замене арендатора с гражданина на фермерское хозяйство.
В то же время Законом «О фермерском хозяйстве» введен механизм, по которому земельный участок сначала предоставляется в аренду гражданину, который может использовать его только путем создания фермерского хозяйства как формы осуществления своей предпринимательской деятельности. Такое фермерское хозяйство создается после получения земли в аренду. С момента создания фермерского хозяйства и его государственной регистрации к нему переходят права и обязанности арендатора земельного участка.
Таким образом, в этом случае не происходит отчуждения арендатором права на аренду земельного участка, а осуществляется переход прав и обязанностей арендатора земельного участка от гражданина к созданному им фермерскому хозяйству.
При этом такой переход происходит в силу предписаний Закона «О фермерском хозяйстве» и не требует совершения сторонами арендных правоотношений каких-либо дополнительных действий, в том числе заключения дополнительных соглашений.
Далее
На початку жовтня минулого року в автоматичному режимі було зафіксовано порушення у сфері безпеки дорожнього руху. Винуватець відмовився від одержання постанови про накладення адміністративного стягнення на місці. Тому отримав таку постанову через 10 днів шляхом поштового вручення.
Через 5 днів громадянин звернувся до суду з позовом про скасування постанови про накладення адмінстягнення, надіславши позовну заяву через поштове відділення.
Представники ж поліції наполягали на тому, що днем вручення позивачу постанови є день її винесення та відмови в її отриманні. Тобто, на думку поліціантів, при зверненні особа порушила 10-денний строк для оскарження. Суд першої інстанції, посилаючись на стст.286, 289 Кодексу про адміністративні правопорушення, зазначив, що початок
перебігу строку на оскарження постанови у справі про таке правопорушення пов’язаний з моментом її прийняття, а не отримання. Отже, строк на оскарження постанови спливає через 10 днів з дня її прийняття уповноваженим органом.
На думку суду, у такий спосіб законодавець чітко визначив, що для звернення до адмінсуду з позовом щодо оскарження постанови про притягнення до адміністративної відповідальності встановлено спеціальний 10-денний строк. І він обчислюється з дня винесення постанови.
Тому суд залишив позов без розгляду у зв’язку з пропуском строку для звернення.
Нюанси оскарження
Сьомий апеляційний адміністративний суд скасував ухвалу про залишення адмінпозову без розгляду. Було зазначено,
що строк для оскарження постанови повинен обчислюватися з моменту вручення, або отримання поштового повідомлення про вручення, або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про вручення.
При цьому апеляційний суд не взяв до уваги доводів відповідача, що позивач був ознайомлений зі змістом оскаржуваної постанови в момент її винесення. Рішенням апеляційної інстанції ухвалу міськрайонного суду було скасовано. Справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Оскільки справа стосувалася залишення без розгляду позовної заяви, постанову Сьомого ААС було оскаржено до ВС. Касаційний адміністративний суд погодився з позицією апеляційної інстанції.
За матеріалами: ЗіБ
Якщо умовами договору передбачено, що підставою повернення завдатку є, зокрема, не лише виконання підрядником зобов’язань за договором у повному обсязі, а й повна сплата штрафних санкцій, то у разі прострочення виконання зобов’язання та несплати штрафних санкцій замовник не зобов’язаний повернути підряднику забезпечення виконання договору у вигляді завдатку.
Відповідне положення міститься у постанові КГС ВС від 13 травня 2019 року у справі № 910/5677/18.
Обставини справи
У касаційній скарзі особа зазначала, що виконала свої зобов’язання за договором у повному обсязі, платити за прострочення не вважає потрібним, але вважає, що їй повинні були повернути завдаток.
Позиція ВС
Частиною першою статті 546 ЦК визначено, що завдаток є одним із видів забезпечення виконання зобов’язання. Згідно з частиною першою статті 570 ЦК завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.
Основною умовою повернення завдатку є виконання підрядником умов договору в повному обсязі. За змістом положень статей 626-628 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Отже, якщо умовами договору передбачено, що підставою повернення завдатку є, зокрема, не лише виконання підрядником зобов’язань за договором у повному обсязі, а й повна сплата штрафних санкцій, то у разі прострочення виконання зобов’язання та несплати штрафних санкцій замовник не зобов’язаний повернути підряднику забезпечення виконання договору у вигляді завдатку.
За матеріалами прес-служби ВС
Далее
