Далее
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред’явлення до позичальника вимоги дострокового повернення. Можливість забезпечення інтересів кредитора в порядку частини другої статті 625 ЦК не є підставою вважати триваючим кредитне зобов’язання, строк якого змінено самим банком.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 12 серпня 2021 року у справі № 296/9419/18.
Обставини справи
Позивач звернувся до суду з позовом до Банку про визнання іпотеки припиненою.
В обґрунтування позову зазначав, що між ним та Банком було укладено два договори кредиту та два договори іпотеки, предметом яких є квартира. Свої зобов’язання за кредитними договорами позичальник виконав, що є підставою для припинення іпотеки.
Банк зазначав, що один з кредитних договорів не припинено, виконання судового рішення не свідчить про повне погашення заборгованості за кредитним договором. За період з 11 листопада 2015 року по 09 вересня 2018 рік нараховано подвійні проценти в розмірі 70 299,08 грн та за період з 1 вересня 2018 року по 1 вересня 2019 року — інфляційні у розмірі 16 349,25 грн.
Позиція ВС
ВС зазначає, що стаття 17 Закону «Про іпотеку» визначає, що іпотека серед іншого припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відсутність заборгованості позивача за кредитним договором підтверджується довідкою та не заперечувалося відповідачем.
Також, судами встановлено, що подавши до районного суду позов до позивача та іншої особи про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором банк змінив строк виконання зобов’язання.
Рішенням районного суду солідарно з позивача та іншої особи на користь Банку стягнуто заборгованість за договором про надання споживчого кредиту.
Вказане рішення виконано, що підтверджується постановою про закінчення виконавчого провадження у зв’язку зі сплатою боргу у повному обсязі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред’явлення до позичальника вимоги дострокового повернення.
Враховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано визнали припиненою іпотеку за обома договорами іпотеки. Можливість забезпечення інтересів кредитора в порядку частини другої статті 625 ЦК не є підставою вважати триваючим кредитне зобов’язання, строк якого змінено самим банком.
Джерело: https://biz.ligazakon.net/
Далее
Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Зазначені конституційні приписи відображені і на рівні житлового законодавства, зокрема ст.9 Житлового кодексу УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Про це повідомляє пресслужба ХАС.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла («Kryvitska and Kryvitskyy v.Ukraine», заява № 30856/03), наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві» (Zehentner v.Austria), заява № 20082/02, пункт 56, ECHR 2009).
При цьому, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться виключно в судовому порядку (згідно зі ст.72 Житлового кодексу УРСР).
Оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем, у будь-якому випадку, прямо залежить від причин відсутності, то під час вирішення цієї категорії справ з’ясуванню підлягають обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.
! Згідно з цивільним процесуальним законом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України).
Тож у правових спорах щодо визнання особи такою, що втратила право користування житлом, саме на позивача покладено обов`язок доведення факту відсутності відповідача понад встановлені строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Так, у справі № 766/3421/20 позивач просив суд визнати колишню дружину такою, що втратила право користування квартирою. Херсонський апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Зокрема, позивачем не було надано суду доказів на підтвердження того, що відповідач не проживає по місцю реєстрації з власної волі, а наявна у справі довідка у повній мірі не відображає обставини, які мають правове значення для правильного вирішення справи, а саме причини непроживання відповідачки; також позивачем не надано доказів на підтвердження того, що реєстрація його колишньої дружини перешкоджає позивачу користуватися чи розпоряджатися майном.
У іншій справі №653/2029/20 позивач також не надав суду доказів, які б достеменно та офіційно підтверджували непроживання його сина у квартирі без поважних причин, період відсутності, причин відсутності, зокрема, акту обстеження проживання особи, показів свідків, інформації про перетин відповідача державного кордону України, тощо. Апеляційний суд погодився із судом першої інстанції та не взяв до уваги інформацію з інтернет-сайту, надану позивачем в обґрунтування підстав позову, яка не може бути визнана належним та допустимим доказом у справі.
Варто пам’ятати, що Конституція України захищає як право на житло, так і право власності.
Крім того, щодо визнання члена сім’ї власника житла таким, що втратив право користування житлом, варто врахувати, що за змістом статте 150, 156, 162 ЖК УРСР право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням нарівні з власником може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.
Водночас, право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
Оскільки ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення, то ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
При цьому, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Тож при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, що по суті буде мати наслідком виселення, необхідно брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі N 447/455/17 (провадження N 14-64цс20).
За обставинами справи № 766/25615/18 спір виник між власницею квартири та колишнім її зятем – відповідачем у даній справі, користувачем житлового приміщення. Позивач просила визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням та виселити відповідача, посилаючись на те, що право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу позивача як власника цього майна.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову, адже позивач не надала суду доказів того, що відповідач створює їй перешкоди в користуванні нерухомим майном, в той час, як встановлено судом, спірна квартира є житлом відповідача. Херсонський апеляційний суд зазначив, що з урахуванням вселення відповідача до квартири як члена сім’ї та реєстрації його місця проживання у спірній квартирі з 2005 року, проживання разом з ним у цій квартирі двох неповнолітніх доньок, єдиним законним представником яких після смерті дружини є саме відповідач, наявності у позивачки на праві власності іншої квартири, яку вона використовує як постійне місце проживання, проблеми в оплаті комунальних послуг і конфлікт останньої з відповідачем не можуть свідчити про пропорційність втручання держави у право відповідача на користування житловим приміщенням, яке є його єдиним постійним місцем проживання.
У іншій справі №648/3152/20 позивачі посилалися на положення статті 391 ЦК України та зазначили, що реєстрація відповідачки, яка є колишнім членом сім`ї власників будинку у зв’язку з розірванням шлюбу зі співвласником будинку, та тривалий час не проживає у спірному будинку, створює позивачам перешкоди у користуванні належним їм будинком, а саме перешкоди для отримання житлових соціальних пільг.
Херсонським апеляційним судом у цій справі було встановлено та не заперечувався відповідачкою факт її непроживання у спірному будинку з 2018 року, що було підтверджено належними та допустимими доказами. Судом також було з’ясовано відсутність відомостей про створення позивачами буд-яких перешкод у користуванні відповідачкою спірним будинком.
Тож колегія суддів дійшла висновку, що відповідачка втратила право користування будинком, оскільки вона вже не є членом сім`ї власників будинку, виселившись з нього добровільно та не маючи наміру в майбутньому проживати в ньому вже понад рік не проживає у спірному будинку. Водночас, припинення права користування відповідачки спірним житлом відповідає вимозі пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, з огляду на те, що позивачі, у зв`язку із збереженням за колишнім членом сім’ї права користування належним їм житловим будинком та реєстрації її проживання у спірному будинку, позбавлені можливості отримувати житлові соціальні пільги та вимушені нести додаткові витрати зі сплати комунальних послуг, які вираховуються в залежності від зареєстрованих за адресою осіб.
Колегією суддів Херсонського апеляційного суду було скасовано оскаржуване рішення та ухвалено нове, яким задоволені позовні вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Джерело:https://yur-gazeta.com/
Далее
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду залишив без зміни судові рішення щодо особи, виправданої у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 249 КК України – незаконному зайнятті рибним добувним промислом, що заподіяло істотну шкоду.
Про це повідомляє пресслужба ВС.
Як зазначив касаційний суд, відповідальність за кримінальне правопорушення проти довкілля, передбачене ст. 249 КК України, настає лише за умови, що діями винної особи заподіяно істотну шкоду. На те, що шкода є істотною, можуть вказувати, зокрема, таке: знищення нерестовищ риби; вилов риби в період нересту, нечисленних її видів або тих, у відтворенні яких є труднощі; добування великої кількості риби, водних тварин чи рослин або риби чи тварин, вилов яких заборонено, тощо. Якщо внаслідок вчинених дій істотна шкода не настала, винна особа за наявності для того підстав може нести відповідальність за ч. 3 або ч. 4 ст. 85 КУпАП.
У п. 6 ч. 2 ст. 242 КПК України визначена обов’язковість призначення експертизи щодо визначення шкоди довкіллю. Колегія суддів врахувала, що імперативність цих вимог щодо призначення експертизи у кожному кримінальному провадженні для визначення розміру збитків, завданих кримінальним правопорушенням, має обмежений характер, оскільки не стосується тих випадків, коли предметом злочину є гроші або цінні папери, що мають визначений грошовий еквівалент, а також коли розмір матеріальних збитків (шкоди), заподіяних кримінальним правопорушенням, можливо достовірно встановити без спеціальних знань, коли достатньо загальновідомих і загальнодоступних знань, проведення простих арифметичних розрахунків для оцінки даних, отриманих за допомогою інших, крім експертизи, джерел доказування. Це узгоджується з правовим висновком об’єднаної палати ККС ВС в постанові від 25 листопада 2019 року (справа № 420/1667/18, провадження № 51-10433кмо18).
У решті випадків сторона обвинувачення на стадії досудового розслідування зобов’язана незалежно від наявності інших доказів, за допомогою яких можливо встановити розмір матеріальних збитків, звернутися до слідчого судді з клопотанням про залучення експерта.
У цьому провадженні, в якому йдеться про встановлення шкоди довкіллю, заподіяної кримінальним правопорушенням, немає підстав для її встановлення відмінним від проведення експертизи шляхом. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що для визначення розміру збитків, заподіяних кримінальним правопорушенням, слідчий або прокурор були зобов’язані звернутися з клопотанням до слідчого судді для проведення експертизи, однак будь-якого дослідження для встановлення наявності істотної шкоди довкіллю проведено не було.
Наданий органом досудового слідства розрахунок збитків, заподіяних рибному господарству внаслідок добування або знищення цінних видів риб та інших об’єктів водного промислу, суд першої інстанції обґрунтовано визнав неналежним доказом того факту, що внаслідок незаконного вилову риби було завдано істотної шкоди, оскільки цей документ не може замінити висновок експерта.
Колегія суддів суду касаційної інстанції погодилася з висновком місцевого суду щодо відсутності об’єктивних даних про заподіяння наслідків, передбачених ч. 1 ст. 249 КК України, а висновок суду першої інстанції стосовно відсутності в діянні особи складу вказаного кримінального правопорушення визнала правильним.
Постанова ККС ВС у справі № 708/392/18 (провадження № 51-5945км20) за посиланням.
Далее
Учасниця ТОВ звернулася з позовом до ТОВ про визнання недійсними рішень загальних зборів відповідача від 26 листопада 2019 року та від 10 березня 2020 року. Позивачка вважає, що рішення загальних зборів є недійсними, оскільки про дату та час проведення, а також про порядок денний цих зборів вона повідомлена не була, а рішення прийняті за відсутності необхідної кількості голосів.
Про це повідомляє пресслужба ВС.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. КГС ВС рішення судів попередніх інстанцій скасував у частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ від 26 листопада 2019 року з питання першого порядку денного про збільшення статутного капіталу товариства за рахунок додаткових вкладів учасників товариства; про визнання недійсними рішень від 10 березня 2020 року. У цій частині ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог з огляду на таке.
Суди попередніх інстанцій установили, що учасниками ТОВ не були внесені зміни до статуту протягом року з моменту набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
Положення п. 7.3 статуту ТОВ (у редакції від 17 січня 2018 року), які передбачають, що рішення приймаються більш як 50 % загальної кількості голосів учасників товариства в питанні збільшення статутного капіталу товариства і внесення змін до статуту ТОВ, не відповідають вимогам ч. 2 ст. 34 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», яка передбачає необхідність прийняття таких рішень трьома чвертями голосів усіх учасників товариства.
Отже, прийняття 26 листопада 2019 року та 10 березня 2020 року на зборах учасників рішень про збільшення статутного капіталу товариства і внесення змін до статуту товариства шляхом затвердження його в новій редакції могло бути здійснено не інакше як із дотриманням визначеного ч. 2 ст. 34 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» порядку.
Водночас судами встановлено, що за рішення про збільшення статутного капіталу товариства та про внесення змін до статуту шляхом затвердження його в новій редакції проголосували тільки два учасники ТОВ, які володіють 68 % статутного капіталу цього товариства, що суперечить положенням ч. 2 ст. 34 зазначеного Закону.
З огляду на те, що збільшення статутного капіталу товариства було вчинене з порушенням закону, протиправним є і затвердження результатів внесення додаткових вкладів учасниками, нових розмірів часток учасників товариства з урахуванням фактично внесених ними додаткових вкладів (перше питання у протоколі загальних зборів від 10 березня 2020 року), яке було здійснене внаслідок виконання учасниками рішення про збільшення статутного капіталу товариства за рахунок додаткових вкладів учасників.
Із текстом постанови КГС ВС у справі № 910/4446/20 можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/98584674.
Далее
