Ключові тези:
У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі — ПАТ «Укрсоцбанк») звернулося до Самбірського міськрайонного суду Львівської області із зазначеним позовом, у якому просило стягнути солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 заборгованість за договором кредиту від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001 в сумі 234 495,47 грн, а також судові витрати по справі.Позовна заява мотивована тим, що відповідно до укладеного ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 кредитного договору від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001 відповідачу було надано у користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти. Відповідно до пункту 1.1 цього договору надання кредиту здійснювалось одним траншем у сумі 107 950,00 грн зі сплатою 17 відсотків річних на перший річний період, а на наступні передбачалась плаваюча ставка. Відповідно до пункту 1.2 договору кредит надавався відповідачу для оплати придбаного автомобіля марки «SSANG YONG KYRON M200XDI», 2011 року випуску, чорного кольору.
На забезпечення виконання кредитних зобов`язань за кредитним договором з відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір застави від 16 травня 2011 року № 606АІ10110516001-ЗАС, за умовами якого він передав у заставу вищезгаданий автомобіль марки «SSANG YONG KYRON M200XDI». Також 16 травня 2011 року ОСОБА_2 надала згоду на укладання кредитного договору своєму чоловікові ОСОБА_1 .
Позичальник на порушення умов договору протягом тривалого часу не здійснював погашення процентів за користування кредитом у встановлені терміни, в результаті чого станом на 2 лютого 2016 року у нього виникла заборгованість в розмірі 234 495,47 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом — 88 673,20 грн, сума заборгованості за відсотками — 69 201,30 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту — 23 565,60 грн, пеня за несвоєчасне повернення відсотків — 28 382,34 грн, розмір інфляційних втрат за кредитом — 15 690,32 грн, розмір інфляційних втрат за відсотками — 8 982,70 грн.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 27 грудня 2018 року відкрите касаційне провадження у справі, а ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 серпня 2020 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).
Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 5 серпня 2020 року мотивована тим, що у пункті 52 постанови від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) Велика Палата Верховного Суду вважає слушними доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 листопада 2019 року щодо змісту статті 541 Цивільного кодексу України ( далі — ЦК України), який свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства.
Разом з тим Велика Палата Верховного Суду у пункті 61 цієї постанови дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
Отже, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про солідарне стягнення заборгованості за нотаріально посвідченим договором позики, укладеним в інтересах сім’ї за згодою другого з подружжя.
Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) з огляду на таке.
Тлумачення частини четвертої статті 65 Сімейного кодексу України (далі — СК України) свідчить, що вказана норма СК України хоча й містить положення про виникнення обов`язків у другого з подружжя, однак не кваліфікує ці обов`язки як солідарні, а тому до відносин щодо зобов`язань подружжя повинні застосовуватись приписи статті 540 ЦК України про часткові зобов`язання, а не правила статті 541 ЦК України про солідарні зобов`язання. Тобто статтею 540 ЦК України встановлена презумпція, за якою будь-які зобов`язання із множинністю осіб є частковими, причому з рівністю розміру часток, крім випадків, коли згідно зі статтею 541 ЦК України вони вважаються солідарними. Системне тлумачення статей 61, 65, 73 СК України дає підстави зробити висновок, що за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм спільним майном, але така відповідальність не є солідарною.
Також колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на обґрунтування підстав для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19), зазначила, що протягом тривалого часу значна частина юридичної спільноти по-іншому тлумачила положення сімейного законодавства, вважаючи, що таке не передбачає солідарної відповідальності подружжя, про що свідчить величезна кількість договорів поруки, укладених з одним із подружжя під час видачі кредитів іншому.
Однак Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для передачі справи на її розгляд за частиною четвертою статті 403 ЦПК України з огляду на таке.
За положеннями статей 37 та 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права. При цьому відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові Великої Палати Верховного Суду має міститися вказівка про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася палата, що передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
За змістом частини четвертої статті 403 ЦПК України суд передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Невід`ємною складовою принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, можливість відступу судом від своєї попередньої позиції лише за наявності вагомих підстав; елементом правової визначеності є принцип єдності судової практики, який полягає у забезпеченні однакового правозастосування у судочинстві, що сприяє передбачуваності щодо вирішення спорів між учасниками судового процесу.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання, враховуючи зміни, що відбулися в суспільних відносинах, у законодавстві, практиці Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ).
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі «Коссі проти Сполученого Королівства» (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що, хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.
Отже, якщо існує необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.
Визначаючи підстави для відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наводила приписи статей 61, 65, 73 СК України, вважаючи, що їх системне тлумачення свідчить, що норми Кодексу хоча й містять положення про виникнення обов`язків у другого з подружжя, однак не кваліфікують ці обов`язки як солідарні, а тому до відносин щодо зобов`язань подружжя повинні застосовуватись приписи статті 540 ЦК України про часткові зобов`язання, а не правила статті 541 ЦК України про солідарні зобов`язання.
Разом з тим вказана постанова Великої Палати Верховного Суду, від якої вважає за необхідне відступити Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду, містить аналіз наведених положень та висновок про солідарний характер відповідальності подружжя у спорах, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність. При цьому у постанові Велика Палата Верховного Суду також вказала, що при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.
Щодо посилання на те, що протягом тривалого часу значна частина юридичної спільноти по-іншому тлумачила положення сімейного законодавства, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що підставою для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 638/18231/15-ц визначалася саме необхідність відступу від висновку про кваліфікацію зобов`язання подружжя як солідарного у подібних правовідносинах, наведеного у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16 та від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16.
Отже, підстав для висновку про необхідність відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду з мотивів, наведених в ухвалі Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 5 серпня 2020 року, не вбачається.
Якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати (частина шоста статті 404 ЦПК України).
Ураховуючи наведене Велика Палата Верховного Суду вважає, що справа підлягає поверненню на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду на підставі частини шостої статті 404 ЦПК України.
Ухвала ВП ВС від 09.09.2020 № 452/926/16-ц (14-127цс20):
Суддя-доповідач: Пророк В. В.
Не вбачається підстав для висновку про необхідність відступу від правової позиції Великої Палати (постанова від 30.06.2020 № 638/18231/15-ц ,14-712цс19)) про солідарний характер відповідальності подружжя у спорах, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність
